Монастир “Цариця мучеників” – тиша, що зберігає пам’ять Берліна

20.01.2026

У Німеччині розташовані сотні монастирів, більшість з яких – старіші за самі міста. Вони популярні серед туристів: екскурсії, групи з гідами, світлини на згадку. Але є й такі обителі, що існують не як туристичні об’єкти, а як простори пам’яті, тісно пов’язані з конкретними подіями історії. Їх будували не лише для молитви, а як відповідь на травматичний досвід минулого. Далі на berlinka.info.

Одним із таких місць є Кармелітський монастир “Цариця мучеників” (Carmel Regina Martyrum) у Берліні, розташований біля меморіалу Плетцензеє (Plötzensee). Саме тут у роки нацистської влади страчували учасників Опору, членів руху “Біла троянда” та змовників 20 липня 1944 року. У монастирі немає стандартних екскурсій – сам простір дозволяє відчути історію та значення цього місця.

Як монастир зберігає пам’ять Плетцензеє?

Кармелітський монастир “Цариця мучеників” у столиці з’явився не випадково. Його заснування ініціювала Берлінська єпархія, котра шукала спосіб зберегти пам’ять про жертв Плетцензеє. На той час її очолював єпископ Вільгельм Ворсінг (Wilhelm Weskamm), саме за його підтримки було ухвалено рішення побудувати поруч із в’язницею меморіальний храм. Його планували як споглядальну обитель: без громадської активності, лише з молитвою, що зберігає історичний зв’язок з меморіалом.

Варто відзначити, що після Другої світової війни питання пам’яті про жертв націонал-соціалізму постало особливо гостро саме у Західному Берліні. Архітектурний проєкт монастиря доручили німецькому архітектору Гансу Шеделю (Hans Schädel). Будівництво розпочалося у 1960 році, а вже 5 травня 1963 року костел “Цариця мучеників” освятили. Церемонію провів кардинал Юліус Дьопфнер (Julius Döpfner) – один із відомих діячів Католицької церкви у Німеччині. Назва “Цариця мучеників” одразу визначала: це не парафія чи туристичний об’єкт, а простір пам’яті.

Монастир у Берліні – голосна тиша

Проте на цьому історія не завершилася. В єпархії почали говорити, що такого вшанування замало, бо пам’ять не може існувати лише у вигляді каменю й таблиць. Необхідна жива присутність. Так виникла ідея заснувати поруч із костелом монастир споглядального ордену – без публічної активності та гучних жестів, із постійною молитвою.

Вибір зупинили на Ордені босих кармеліток (Unbeschuhte Karmelitinnen). Це було принципове рішення: кармелітки не опікуються соціальними проєктами й не ведуть активного служіння. Їхня місія – тиша, молитва й внутрішня зосередженість. Саму таку форму присутності визнали найкращою для місця, пов’язаного зі смертю тисяч людей.

Босі кармелітки – історія ордену та сучасна практика

Босі кармелітки – орден, який з’явився ще у XVII столітті. Їхній спосіб життя від самого початку вирізнявся суворістю та зосередженістю на внутрішній молитві. Для кармеліток духовний ритм визначає весь щоденний порядок.

Основою цього життя залишаються:

повна тиша й зосередженість;
безперервна молитва як головна праця дня;
сувора внутрішня дисципліна;
мінімальний контакт із зовнішнім світом;
підпорядкування побуту духовному служінню.

Ці принципи століттями залишалися майже незмінними, хоча у XXI столітті з’явилися обережні форми відкритості до людей. Черниці інколи зустрічають відвідувачів, супроводжують тих, хто приходить пізнати історію, дають духовні поради, поєднуючи традицію тиші з присутністю у сучасному світі.

Монастир босих кармеліток у Берліні – жива нитка історії

Офіційно монастир “Цариця мучеників” був заснований у 1984 році. До Берліна приїхали черниці з інших обителей Німеччини, утворивши нову спільноту. Монастир звели біля костелу, зберігаючи архітектурний зв’язок із меморіалом Плетцензеє. Відтоді молитва відбувається постійно, як знак історичного зв’язку та відповідальності.

Однією з перших черниць, які прибули до Берліна, була сестра Марія-Луїза (Maria-Luise), яка ще у 1970-х роках служила у монастирях Західної Німеччини. Вона розповідала, що перші дні у берлінському монастирі “Цариця мучеників” були важкими, бо це – незвичайний монастир. Всі відчували, що мають не тільки молитися, а й пройнятися минулим. Ці слова черниці стали епіграфом для всіх, хто приходив до монастиря на служіння у подальші роки. Жінки дотримувалася принципу: молитва – форма пам’яті, а пам’ять – обов’язок перед історією.

Монастир “Цариця мучеників” – архітектура та простір для молитви

Монастир “Цариця мучеників” побудований просто, без зайвого декору. Цеглу та бетон залишили відкритими, що створює відчуття міцної та затишної обителі. Простір організований так, щоб щоденні дії черниць підпорядковувалися ритму дня: молитва, робота, споглядання.

Що привертає увагу в архітектурі монастиря:

високі вузькі вікна з матового скла, через які приміщення добре освітлюються, але ніхто зовні не бачить, що там відбувається;
прості зали, лінії будівлі, що ненав’язливо ведуть погляд до меморіалу Плетцензеє;
відкриті стіни та стелі створюють особливу акустику, де чути шепіт молитви;
світлові контрасти, що підкреслюють тишу та історію місця;
загальний ритм простору, який гармоніює з ритмом життя черниць.

Всі ці деталі роблять минуле відчутним, навіть без слів, а простір допомагає відчути час і присутність, поєднуючи духовність з історією. А ще у монастирі є маленькі куточки просто неба, де можна відпочити, зануритися у власні думки чи молитву.

Чому до монастиря їхали кардинали?

Після освячення монастиря у 1963 році це місце швидко набуло особливого значення для Католицької церкви Німеччини. Туди не привозили делегацій і не влаштовували показових візитів. Приїздили тихо, щоб подивитися, оцінити, як молитва поєднується з історією. Кардинали та єпископи навідувалися не за протоколом, а з внутрішньої потреби зрозуміти цей простір. У 1970–1980-х роках серед таких відвідувачів був кардинал Йозеф Ратцінгер (Joseph Ratzinger) – майбутній Папа Бенедикт XVI.

Його цікавило не саме місце страт, а те, що існувало поруч: щоденна молитва як форма роботи з історією. Свої враження від поєднання монастирської тиші та пам’яті Плетцензеє він зафіксував у приватних нотатках, без публічних заяв і коментарів. Такі візити не афішували для міського життя Берліна, але вони мали вагу для вірян та церковників. Цей монастир навіть називали незвичайним експериментом, який мав довести, чи здатна молитва витримати близькість до місця масових страт і не перетворити пам’ять на абстракцію.

Берлінський монастир споглядання – тиша, яка говорить

У 1990-х роках монастир почав відігравати ще більш важливу роль для столиці. Берлін об’єднався, і раніше забуті або замовчувані сторінки Плетцензеє стали оприлюднювати. Журналісти, історики, студенти приходили, щоб зустрітися з тими, хто зберігав живу пам’ять. Кармелітки не давали інтерв’ю, але допомагали зрозуміти, як нацистська машина знищувала людей за ідеї, віру та совість.

Кардинальна відмінність “Цариці мучеників” від інших монастирів – це постійне занурення в історію Плетцензеє. Кожна нова черниця вивчає документи, списки страчених, обставини. Це не для лекцій чи публічних виступів, а для внутрішнього розуміння, і така робота вже давно стала частиною щоденного чернечого життя. Ще одна специфіка ордену – сувора самоорганізація. Мешканки монастиря самі визначають чергування, опікуються побутом. Ніхто не контролює їхні дії, відповідальність і дисципліна залишаються на спільноті. Цей усталений ритм дозволяє їм зосереджуватися на молитві та спогляданні.

Берлін через тишу й молитву

Кармелітський монастир “Цариця мучеників” перетворив цей куточок столиці на унікальний простір, де історія та духовність тримаються разом. Обитель не стала музеєм, хоча черниці збирають свідчення, допомагають історикам і журналістам, створюють електронні каталоги документів та цифрові записи своїх споглядань. Правила життя ордену залишаються сталими: дисципліна, споглядання, внутрішня організація. Але вони поєднують традиції з практичними діями, роблячи історію відчутною для сучасних людей. Монастир “Цариця мучеників” перетворив тишу на голос, який чути навіть крізь десятиліття. І став особливим місцем для містян і туристів.

Джерела:

Кризова психологічна підтримка у Берліні: безплатні служби та контакти

Dana Oleinikova

20.01.2026

Щоденні новини та події формують ритм життя та ставлять багато питань, на які хочеться отримати швидку та надійну відповідь. Особливо це стосується тих, хто перебуває за кордоном – туристів або біженців, які ще не знають, куди звертатися, які сервіси можуть допомогти у складних ситуаціях. У таких випадках важливо мати під рукою перевірену інформацію про доступні служби підтримки, контакти та формати допомоги. У цьому матеріалі ми розповімо про можливості, що діють у Німеччині, й покажемо, як швидко орієнтуватися у системі підтримки. Далі на berlinka.info.

Берлін відомий своєю розвиненою системою психологічної допомоги, яка працює безплатно й не залежить від громадянства або візового статусу. Там є служби оперативної підтримки, телефони довіри та спеціалізовані консультації, що ведуться кількома мовами, зручно для іноземців. Фахівці допомагають зорієнтуватися, надають інформацію про доступні варіанти підтримки та контакти відповідних служб. Для біженців з України передбачені звернення українською та російською мовами.

Які служби підтримки працюють у Берліні у кризових ситуаціях?

У Берліні діє низка служб, куди можна звернутися у разі гострої потреби або складних життєвих ситуацій. Кожна з них працює за чіткими протоколами, надає консультації та допомагає зорієнтуватися у доступних варіантах підтримки. Для зручності відвідувачів та абонентів служби пропонують різні формати зв’язку.

Щоб швидко обрати оптимальний канал підтримки, варто визначитися з основними запитами:

Чи потрібна термінова медична допомога?
Чи потрібна консультація або інформаційна підтримка спеціалістів?
Якою мовою зручніше спілкуватися з фахівцем?
У якому районі міста перебуваєте для контактів локальних служб?

Якщо ситуація вимагає екстреної допомоги, варто одразу телефонувати за номером 112, по можливості назвавши адресу. Коли ж звернення не пов’язане з терміновою медичною допомогою, можна скористатися іншими сервісами. Наприклад, Телефоном довіри (Telefonseelsorge) за номером +49 030 440 308 454, який працює цілодобово, безплатно та анонімно з підтримкою російською та українською мовами. Або Берлінською кризовою службою (Berliner Krisendienst), де номери залежать від району Берліна, а консультації доступні німецькою, англійською та іншими мовами. Дзвінок у будь-яку з цих служб не є формальністю, це швидкий і надійний спосіб отримати потрібну інформацію та рекомендації, щоб обрати оптимальний варіант.

“Телефон довіри” у Берліні – перша лінія інформаційної та консультаційної підтримки

“Телефон довіри” (Telefonseelsorge) у Берліні працює як перша лінія підтримки, куди можна звернутися за оперативною консультацією та інформацією. Керівниця служби Тетяна Міхалак (Tatjana Mihalak) пояснила журналістам, що фахівці та волонтери надають практичну допомогу у пошуку необхідних контактів та ресурсів, орієнтуючись на мову спілкування абонента. Служба має велику базу адрес та контактів, де можна отримати підтримку російською, українською та німецькою мовами. Волонтери проходять сертифіковане навчання з тем залежності, імміграції, насильства, втрат та кризових ситуацій, що дозволяє їм компетентно допомагати та спрямовувати людей.

Якщо абонент не може одразу зв’язатися з потрібним спеціалістом, консультанти допомагають домовитися про наступний контакт у зручний час. Повторні дзвінки – звичайна практика, вони допомагають отримати додаткову інформацію, уточнити контакти або обрати оптимальний сервіс для подальших дій.

У 2023 році “Телефон довіри” отримав понад 9 000 звернень. Чоловіки становили 58 % від усіх клієнтів, жінки – 42 %. Для порівняння, під час пандемії кількість дзвінків зросла у півтора раза, а з початку вторгнення Росії в Україну – утричі. Ці дані свідчать про високий попит на консультаційну підтримку та інформацію та підтверджують, що мешканці та гості Берліна активно користуються такою можливістю.

Як працює Берлінська кризова служба?

Також діє Берлінська кризова служба (Berliner Krisendienst), яка представлена у кількох районах міста й надає консультації та інформаційну підтримку для мешканців і гостей столиці. На відміну від “Телефону довіри”, служба не має одного центрального номера: для швидкого контакту необхідно знайти відділення, що обслуговує вашу частину міста. Співробітники консультують українською та російською мовами, а у разі потреби завжди підкажуть, до якого відділення звернутися.

Телефонні консультації працюють цілодобово, а з 16:00 до 00:00 всі 9 відділень відкриті для особистого приймання без попереднього запису. У разі екстрених ситуацій команда може виїхати за вказаною адресою або залучити лікаря. Також доступні відеоконсультації, які можна попередньо замовити. А у відділеннях “Схід” (Ost) і “Південний Схід” (Südost) реально обрати російську або українську мову зв’язку.

Кожна команда Берлінської кризової служби укомплектована психологами, соціальними працівниками та педагогами, більшість з яких мають додаткову кваліфікацію. Крім того, є спеціалізована група лікарів, котрих залучають у випадках, що потребують професійної медичної консультації. Служба допомагає зорієнтуватися у доступних формах підтримки та надати актуальні контакти для подальших дій.

Психіатрична допомога та невідкладні відділення у Берліні

У Берліні звернутися за безпосередньою медичною допомогою можна без попереднього направлення. Психіатрична підтримка доступна цілодобово, включно з кризовими ситуаціями, а для зручності пацієнтів існують різні формати допомоги. Щоб знайти найближчу психіатричну клініку, можна скористатися сайтом Німецького фонду допомоги жертвам депресії (Deutsche Stiftung Depressionshilfe): варто назвати свою адресу, і система покаже доступні заклади. У лікарнях практикують як короткострокове лікування на кілька днів, так і тривалі програми до трьох тижнів.

Для швидкого орієнтування у гострих ситуаціях корисно знати конкретні заклади, що працюють цілодобово:

Лікарня Алексіанер святої Гедвіги (Alexianer St. Hedwig Krankenhaus) – центральне відділення невідкладної допомоги для районів Веддинг (Wedding), Гезундбруннен (Gesundbrunnen), Моабіт (Moabit) та Тиргартен (Tiergarten).
Психіатрична амбулаторна клініка – спеціалізується на підтримці мігрантів та біженців.
Відділення невідкладної психіатричної допомоги у клініці Алексіанер святого Іосифа (Berlin-Weißensee) – для мешканців районів Вайсензеє (Weißensee), Панков (Pankow) та Пренцлауер-Берг (Prenzlauer Berg).

За можливості рекомендується зателефонувати заздалегідь, щоб повідомити про свій візит. Це допоможе скоротити час очікування та швидше отримати потрібну консультацію або медичну допомогу.

Амбулаторна психіатрична допомога у Берліні

Берлін пропонує не лише стаціонарні програми, а й амбулаторні сервіси психіатричної підтримки. Вони орієнтовані на мігрантів та людей, які постраждали від воєнних конфліктів, зокрема з України, Ізраїлю та Гази. Одним із ключових закладів є клініка амбулаторної психіатрії “Шаріте” (ambulante psychiatrische Klinik „Charité“ Berlin), де консультації можна отримати без попереднього запису.

Фахівці закладу надають детальну інформацію про доступні сервіси, контакти та маршрути отримання подальшої допомоги. Пацієнтам пояснюють, як орієнтуватися у системі підтримки, радять телефонувати безпосередньо до лікарень та амбулаторних клінік для консультацій і уточнення доступних програм. Це стандартна практика, яка дозволяє швидко отримати потрібну інформацію та ефективно користуватися доступними сервісами.Джерела:

Жіночий центр “Матильда” – безпечний простір, допомога та сила для жінок у районі Марцан-Геллерсдорф

Dana Oleinikova

20.01.2026

У Берліні є місця, де жінки можуть відчути підтримку, безпечний простір і тепло спільноти. Жіночий центр “Матильда” – одне з таких місць, де допомога, розуміння та нові можливості йдуть поруч із турботою та спільними ідеями. Історія центру, його програми та культурні ініціативи показують, як сила спільноти допомагає долати труднощі й відкривати нові горизонти для кожної жінки. Далі на berlinka.info.

У Берліні працює потужна мережа жіночих центрів, створених жінками для жінок, де можна знайти притулок, поради та емоційний ресурс. Серед них добре відомі центри “Єва” та “Фріда”, Міжкультурний жіночий центр “Сюзі”, Феміністичний жіночий центр, а також багато інших ініціатив, які щодня допомагають жінкам у різних життєвих ситуаціях. Кожен із цих просторів стає безпечним острівцем підтримки, де можна отримати допомогу, поради та відчути солідарність спільноти.

Історія центру “Матильда”

Серед усіх організацій особливе місце посідає жіночий центр “Матильда” (Matilde e.V.), це друга офіційно зареєстрована жіноча асоціація у Східному Берліні, заснована у березні 1990 року. Центр розташований на вулиці Штольбергера (Stolberger Straße) у районі Марцан-Геллерсдорф (Marzahn-Hellersdorf). Це один із найбільших житлових районів столиці, де багато жінок потерпають від економічних труднощів, самотнього материнства, безробіття або випадків домашнього насильства.

Поява жіночого центру у Марцан-Геллерсдорфі стала справжнім проривом для місцевої спільноти. І навіть у 2020-х роках він залишається надзвичайно актуальним для німкень та мігранток, які шукають розуміння, консультацій та захисту своїх прав.

Безпечний простір і підтримка

Історія центру “Матильда” нерозривно пов’язана з падінням Берлінської стіни. Організація виникла буквально через кілька тижнів після історичних подій, коли багато жінок у Східному Берліні відчули невизначеність, страх і втрату опори. Об’єднана Німеччина принесла нові можливості, але водночас і нові виклики – зростання безробіття, соціальної нерівності та випадків насильства. Назву для організації взяли з пісні “Die Wilde Mathilde” Тамари Данц гурту “Silly”, де оспівується сильна, непокірна жінка, яку неможливо зламати. Цей образ став символом центру та джерелом натхнення для його учасниць.

Як працює центр та яку допомогу надає?

Кожну пані, яка приходить до жіночого центру у Берліні, зустрічають досвідчені працівниці та консультантки. Вони уважно вислуховують, підтримують і допомагають знайти конкретні рішення для кожної життєвої ситуації, з якою стикається жінка. У центрі надають комплексну допомогу, зокрема:

пояснюють права жінок та наявні соціальні гарантії;
інформують про можливі державні виплати, пільги та форми підтримки;
допомагають із заповненням документів, анкет та офіційних заяв;
за потреби супроводжують до державних установ, соціальних служб або консультаційних центрів, детально пояснюючи всі процедури та етапи;
підтримують у складних життєвих питаннях, пов’язаних із розлученням, роздільним проживанням, опікою над дітьми та судовими процесами;
надають контакти досвідчених юристів, спеціалізованих консультантів або кризових служб у ситуаціях, коли потрібна додаткова професійна допомога.

У “Матильді” не уникають складних тем і завжди залишаються поруч із жінкою, незалежно від обставин. Головний принцип центру незмінний – жодна відвідувачка не залишається наодинці зі своєю проблемою.

Психологічна підтримка та допомога у кризових ситуаціях у жіночому центрі ‘Матильда”

У випадках фізичного, психологічного або сексуального насильства центр стає надійною точкою опори. Разом із постраждалою спеціалістки розробляють план безпеки, налагоджують контакти з поліцією, кризовими центрами та притулками. Якщо вдома перебувати небезпечно, допомагають знайти житло для жінки та її дітей. Особлива увага приділяється відновленню внутрішніх ресурсів після пережитого насильства: розвиток довіри до себе, відчуття власних меж і безпеки, внутрішньої опори.

Цифрова безпека та сучасні виклики

Сучасні загрози часто мають цифровий вимір. Центр допомагає жінкам, які стикаються з онлайн-стеженням, публікацією особистих даних або зламом акаунтів у соціальних мережах. Працівниці пояснюють, як захистити смартфон, електронну пошту, соціальні мережі Facebook, Instagram, Twitter та месенджери WhatsApp. Ннавчають користуватися безпечними хмарними сервісами та налаштовувати батьківський контроль для дітей. “Матильда” активно співпрацює з організацією “HateAid”, яка підтримує жертв цифрового насильства.

Курси і розвиток внутрішньої сили

Окремою гордістю центру є курси самооборони “Цілісна мужність”. Це унікальні заняття для жінок, які поєднують бойове мистецтво Вінг-чунь, тілесні практики та елементи медитації. Заняття спрямовані не лише на фізичний захист, а й на розвиток внутрішньої впевненості, уважності та психологічної стійкості. Тренування проходять у захищеному жіночому просторі, де можна навчатися без осуду й тиску, довіряти своєму тілу та впевнено діяти у складних ситуаціях.

Спільнота та соціальні зв’язки

У “Матильді” діють групи самодопомоги, де жінки можуть чесно ділитися досвідом, говорити про пережите та знаходити однодумців. Приміщення центру доступні також для родичів постраждалих, які хочуть створити власні групи підтримки, щоб зрозуміти, як допомогти близькій людині. Зустрічі не обмежені суворими правилами: хтось розповідає про себе одразу, а хтось просто слухає, і це теж нормально.Між багатьма учасницями виникають щирі, дружні стосунки, які зберігаються поза межами центру. Вони допомагають одна одній, діляться проблемами, святкують маленькі перемоги й підтримують одна одну у важкі хвилини. У закладі не поділяють на сильних і слабких – всі тримаються разом, але кожна особиста історія має значення.

Навчання, відпочинок та культурні програми

“Матильда” – це не лише кризовий центр, а й живий культурний простір, де жінки можуть відпочивати, навчатися нового та знаходити друзів. У центрі проводять різноманітні заходи, серед яких:

заняття з танців, зокрема ірландський степ-данс;
організація настільних ігор та тематичних зустрічей;
спілкування та обмін досвідом у жіночих кав’ярнях;
приватні зустрічі або невеликі вечірки, розраховані до 30 осіб.

Особливу увагу “Матильда” приділяє мамам із дітьми. Працюють відкриті ігрові групи Kids&Co, де малюки можуть безпечно грати та навчатися, а мами – обмінюватися досвідом. Для тих, хто прагне самореалізації та професійного розвитку, центр організовує коучинг із працевлаштування: допомагає скласти резюме, підготуватися до співбесід і розвинути професійні навички.

Досвід, перевірений часом

У центрі діє негласне правило: “Не питайте, звідки я родом. Запитайте, хто я.” Воно формує атмосферу поваги, де всі голоси почуті. За роки існування жіночий центр “Матильда” у Марцан-Геллерсдорфі став знайомим і надійним місцем для місцевих жінок. Там добре знають, що життя рідко буває простим, і вміють працювати з різними історіями – без поспіху та зайвих оцінок.

Жінки приходять туди не лише у складні моменти життя, а й коли хочеться поділитися наболілим, порадитися, відпочити, зібратися на думці. Або навіть знайти для себе цікаве хобі. Центр підтримує тісний контакт зі школами, дитячими садками та місцевими ініціативами, залишаючись уважним до життя району. У закладі для всіх знаходять теплі слова, які дарують відчуття безпеки та можливість бути собою. Кожна відвідувачка має право на власний шлях, і це теж враховують та поважають. Для багатьох жінок центр став місцем, де чують та довіряють, і це чи не найбільше цінують всі, хто користався допомогою “Матильди”.

Джерела:

Аннегрет Раунігк – історія однієї родини у сучасній Європі

Dana Oleinikova

20.01.2026

У сучасній Європі материнство дедалі частіше пов’язане з індивідуальним життєвим плануванням. Багато жінок поєднують освіту, професійну діяльність, особисті інтереси та сімейне життя, відкладаючи народження дітей на пізніший час. Демографічні дослідження фіксують зростання кількості випадків пізнього материнства, зокрема у сім’ях, де вже є кілька дітей. У цьому контексті багатодітна родина розглядається як одна з можливих моделей сімейного устрою, що формується залежно від особистих і медичних обставин. Далі на berlinka.info.

Одним із прикладів стала історія Аннегрет Раунігк (Annegret Raunigk). У травні 2015 року у районі Берлін-Шпандау (Berlin-Spandau) 65-річна жінка народила четверню – трьох хлопчиків і дівчинку – шляхом планового кесаревого розтину. На той момент вона вже виховувала 13 дітей і мала 7 онуків. Після народження четверні родина налічувала 17 дітей.

Пологи та перші дні нових членів родини

Після нелегких пологів Аннегрет Раунігк розповідала, що для неї є дійсно важливим: здоров’я дітей і власне самопочуття. У розмові з журналістами газети “Bild am Sonntag” вона відзначала, що після кесаревого розтину почувається добре, і щодня приділяє час немовлятам, щоб допомогти їм адаптуватися до нового життя. За її словами, у берлінській лікарні дітям приділили багато уваги й тепла, персонал був уважним. У цій палаті маленькі новонароджені й не здогадувалися, що їхня поява викличе таку широку увагу поза стінами лікарні.

Аннегрет Раунігк офіційно увійшла до Книги рекордів як найстарша у світі мати четверні. Дівчинка та три хлопчики народилися на 14 тижнів раніше терміну, що для лікарів не було несподіванкою: багатоплідна вагітність і вік матері створювали значний ризик щодо своєчасності пологів. Першою на світ з’явилася Ніта (Nita) – найменша серед четверні, вагою всього 655 грамів. Потім народився найбільший хлопчик Дріс (Dries), а за ним – Бенс (Bence) і Фйонн (Fjonn), кожен зі своїми особливостями і крихким початком життя. Відтоді фраза “ми – велика родина” стала буденністю як праця, турбота, боротьба за кожен грам і подих.

Четверня у 65: як історія Аннегрет привернула увагу?

Історія Аннегрет Раунігк швидко привернула увагу у Німеччині та за її межами. Це було пов’язано з тим, що народження четверні стало можливим завдяки використанню донорських яйцеклітин – практики, яка регулюється в різний спосіб у країнах Європи. Жінки, які з медичних причин не можуть використовувати власні яйцеклітини, у таких випадках звертаються до клінік за кордоном. У низці європейських країн діють різні правові підходи до допоміжних репродуктивних технологій, зокрема:

в Україні, Чехії та Іспанії законодавство дозволяє імплантацію кількох ембріонів одночасно для підвищення шансів на успішну вагітність;
медичні процедури проводяться з урахуванням стану здоров’я пацієнтки та чинних протоколів;
остаточне рішення ухвалюється після індивідуальної медичної оцінки.

Саме цей варіант обрала пані Аннегрет, звернувшись до медичних фахівців в Україні. Лікарі у Німеччині звертали увагу на особливості такої вагітності, зважаючи на багатоплідність і вік пацієнтки. Фахівці за кордоном також підходили до процедури з обережністю, дотримуючись медичних протоколів і погодившись на імплантацію після відповідної оцінки стану здоров’я. Для Аннегрет Раунігк важливішим було бажання доньки Лелії мати молодших брата чи сестру. Лелія – тринадцята дитина, народжена, коли мамі виповнилося 55 років.

Цікаво, що хрещеним батьком дівчинки став тодішній федеральний президент Горст Келер (Horst Köhler). На момент останньої вагітності старші діти Аннегрет були вже дорослими: від 13 до 34 років, а деякі мали власних дітей. Для всієї родини це був новий етап життя, сповнений як радості, так і турботи – реальний приклад того, як сім’я адаптується до нестандартних життєвих ситуацій, де любов і взаємна підтримка стають головними орієнтирами.

Вибір і закон: непрості рішення зрілої матері

Гінеколог багатодітної матері Кай Гертвиг (Kai Gertwig) із Шенеберга (Schöneberg), який супроводжував Аннегрет під час вагітності, зазначав, що з медичної точки зору її фізичний стан не вказував на неминучі ускладнення. Водночас наголошував: виношування четверні завжди є серйозним навантаженням для організму будь-якої жінки. За словами лікаря, про факт імплантації донорських яйцеклітин в Україні він дізнався вже після початку спостереження. Це пов’язано з нормами німецького законодавства. Відповідно до них участь у подібних процедурах може мати правові наслідки, навіть якщо вони були проведені в країні, де такі дії дозволені.

У Німеччині питання донорства яйцеклітин протягом багатьох років залишається предметом обговорення серед юристів, медиків і суспільних експертів. Учасники дискусій звертають увагу на такі аспекти:

чинне регулювання не завжди відображає реальні життєві ситуації родин із великою кількістю дітей;
закон ускладнює оцінку медичних і правових аспектів;
поняття так званого “розділеного материнства” потребує більш зваженого й точного підходу з урахуванням умов, у яких зростають діти.

Федеральний конституційний суд Німеччини у своїх рішеннях виходить із принципу, що розширена система опіки підвищує рівень захисту дитини. Додаткова підтримка може сприяти її добробуту. Водночас у правовому полі зберігається різниця у підходах до репродуктивного матеріалу: жіноча яйцеклітина регулюється суворіше, ніж чоловіча сперма. Експерти зазначають, що такі відмінності сформувалися історично. Тому їх дедалі частіше переглядають з урахуванням сучасної медицини, сімейних моделей і цінностей XXI століття..

Щоденні турботи великої родини

Сама Аннегрет Раунігк не звертала увагу на критику та обговорення у пресі. Для неї головним завжди були діти, родина, яка дарує затишок. Після народження четверні вона деякий час жила у невеликому містечку Гекстер (Guxhagen), де підтримка була доступнішою та простішою. А у 2017 році повернулася до Берліна. У столиці, за її словами, легше організувати життя великої родини: там більше можливостей знайти надійних нянь, помічників, контакти для додаткової опіки. Це особливо важливо, коли у сім’ї вже 17 дітей, а четверо наймолодших ще й потребують постійної уваги та догляду.

У XXI столітті звичайною стала традиція вітати вагітних, проводити різні обговорення про здоров’я та підготовку до народження дитини. Але у випадку Аннегрет це залишилося практично поза увагою. Проте для пані Раунігк рішення залишалося за нею – планування та організація життя дітей відбувалася в її власному ритмі, з урахуванням індивідуальних потреб кожного з малюків. У повсякденності це проявлялося у дрібних, але важливих речах: годування, сон, ігри, перші кроки та кожен момент спостереження за тим, як малі ростуть.

Як змінилося життя родини після сенсаційних пологів?

Історія Аннегрет Раунігк привернула увагу не лише медиків та журналістів, а й соціологів, які вивчають, як матері зрілого віку впливають на повсякденне життя дітей та взаємини у сім’ї, особливо коли між найстаршими і наймолодшими велика різниця у віці. У родинах такого типу старші діти часто беруть на себе частину турбот, допомагають молодшим, передають власний досвід і знання, а малі – додають енергії, руху та радості. Це не абстрактна концепція, а реальне життя великої родини, де різні покоління взаємодіють, навчаються одне в одного й підтримують у буденних справах.

Аннегрет у цьому контексті стала предметом суспільного інтересу, її історія довела, що материнство може мати різні форми та сценарії. За відсутності медичних протипоказань вік сам по собі не є визначальним чинником. Вона продовжувала піклуватися про дітей так, як вважала за потрібне. І попри широку увагу преси та суспільства, залишалася впевненою у власному виборі. Її приклад довів, що материнство можна планувати по-своєму, навіть у 65 років, і що нові діти – це не обтяження, а джерело радості. Цей випадок змусив багатьох європейок змінити думку щодо створення сім’ї та реалізацію власних планів на майбутнє.змусив багатьох європейок змінити думку щодо створення сім’ї та реалізацію власних планів на майбутнє.

Джерела:

Луїза Шредер – історія першої жінки-меркині Берліна та “матері міста”

Dana Oleinikova

20.01.2026

У ХІХ – на початку XX століття Німеччина трималася не лише на політиках і генералах, а й на жінках. Вперті, сміливі, часто самотні, але внутрішньо неймовірно сильні, вони відкривали школи, боролися за працю й гідність, підіймали з руїн соціальну державу. Їхній фемінізм став не гаслом, а щоденною працею – тихою та впертою. Однією з таких діячок була Луїза Шредер (Luise Schroeder) – перша жінка-мер Берліна (1947–1948 роки) після Другої світової війни. Далі на berlinka.info.

Вона вміла слухати й брати на себе відповідальність – у роботі Арбітражної служби праці, у лекційних аудиторіях столиці, у створенні Вільного університету Берліна (Freie Universität Berlin). Містяни називали її “матір’ю Берліна” й увіковічили у міському просторі – на Луїза-Шредер-Плац (Luise-Schroeder-Platz) та Луїза-Шредер-штрассе (Luise-Schroeder-Straße).

Дитинство Луїзи Шредер у Гамбурзі: шлях від клеркині до соціальної активістки

Луїза Шредер народилася у квітні 1887 року у Гамбурзі. Її батько заробляв на будівництві, мати продавала овочі, жили небагато, але зробили все, щоб донька здобула освіту. Після закінчення школи Луїза влаштувалася клеркинею до страхової компанії. Політика прийшла в її життя не з книжок, а з розмов і щоденних спостережень за проявами людської несправедливості. Батько – переконаний соціал-демократ, відкрив Луїзі світ ідей, за якими держава має піклуватися про слабших. У 1910 році Луїза вступила до Соціал-демократичної партії Німеччини (Sozialdemokratische Partei Deutschlands) і майже одразу зосередилася на тому, що було їй найближче – соціальному захисті та правах жінок.

Після Листопадової революції, коли монархія впала, а жінки у Німеччині нарешті отримали право голосу, Шредер стала однією з перших жінок-депутаток Берлінського рейхстагу. З 1919 року працювала у Національному зібранні Веймарської республіки (Weimarer Republik), була наймолодшою членкинею парламенту. Це був час надій і розчарувань, голоду й спроб побудувати нову, справедливішу країну. Саме тоді Луїза долучилася до створення соціальної служби робітників (Arbeiterwohlfahrt) – організації, яка допомагала містянам вижити після Першої світової війни. Для Шредер це була не структура, а живі люди – матері, діти, старенькі, які потребували підтримки. Вона працювала також над створенням Арбітражної служби праці (Arbeitsgerichtsbarkeit) і з 1925 року викладала у школі цієї організації у Берліні. Паралельно читала лекції у Німецькому університеті політики – сучасному Інституті Отто-Зура (Otto-Suhr-Institut für Politikwissenschaft).

Маленький щоденний опір: Луїза Шредер проти нацизму

1933 рік перекреслив усе. Коли нацисти прийшли до влади, пані Шредер відкрито проголосувала проти Ermächtigungsgesetz – закону, який віддав країну до рук Адольфа Гітлера. За це її позбавили права працювати за фахом. Жінка стала керувати пекарнею й вперто, мовчки, але твердо відмовлялася вітати відвідувачів нацистським “Heil Hitler!”. Це був її щоденний маленький опір – без закликів і промов. Луїзу бойкотували, переслідували і зрештою витіснили зі столиці. Вона перебралася до Гамбурга, де жила під постійним наглядом. Мусила постійно відзначатися у поліції, гестапо часто навідувалося до її крихітної квартири, де Луїза мешкала разом із матір’ю та сліпою сестрою.

Її опір не був гучним, але був постійним і щоденним:

уникала будь-якої співпраці з нацистськими структурами.

голосувала проти режиму, навіть коли це загрожувало безпеці;

відмовлялася вітати відвідувачів нацистським “Heil Hitler!”;

Завдяки друзям Шредер змогла повернутися до Берліна, де працювала ким доведеться – офісною службовицею, соціальною працівницею. У роки Другої світової війни її квартира на Шведтерштрассе (Schwedter Straße) була зруйнована бомбардуваннями, житло у Вільмерсдорфі (Wilmersdorf) згоріло, а після авіанальоту у Фріденау (Friedenau) жінку фактично витягли з-під уламків. Але навіть тоді Луїза Шредер не зламалася. Коли Друга світова війна завершилася, її знову побачили поруч із тими, хто потребував допомоги.

Повернення Луїзи Шредер у Берлін і відновлення міста

Виснажений бомбардуваннями та роками хаосу Берлін зустрів цю жінку радісно. Для багатьох містян вона залишалася символом надії – скромна, але непохитна. Очолила Берлінську асоціацію добробуту робітників, допомагала відновлювати СДПН у місті, була обрана другою головою партії на рівні землі. Але ситуація у Берліні склалася тривожна. Коли на виборах до Берлінських міських зборів буржуазний табір, до якого входили Соціал-демократична партія Німеччини, Християнсько-демократична спілка (Christlich-Demokratische Union) та ліберали, здобув абсолютну більшість над комуністами, напруга у місті дійшла краю.

Спочатку призначений мером соціал-демократ Отто Островський (Otto Ostrowski) поступився місцем більш західноорієнтованому однопартійцю Ернсту Ройтеру (Ernst Reuter). Але обрання Ройтера у червні 1947 року радянська військова адміністрація не визнала. Тоді крісло мера запропонували його заступниці Луїзі Шредер, яка на той час вже відзначила свій 60-річний ювілей. Вона погодилася. Хвороби та слабке здоров’я не стали на заваді, бо ця жінка відчувала особисту відповідальність за столицю та її мешканців.

Блокада Берліна 1948 року: як перша жінка-меркиня перетворила місто на острів надії

Коли кермо взяла пані Шредер, Берлін не лише лежав у руїнах, а й був територіально розірваний на частини. Блокада, яку запровадила радянська влада, перетворила західні сектори столиці на справжній “острів” серед ворожого оточення. Харчі та ліки могли доставляти тільки літаками, а мешканці відчували гостру нестачу всього необхідного.

У цих надзвичайних умовах меркиня зосередилася на конкретних діях для порятунку міста:

зміцнення морального духу городян через особисту присутність і приклад.

організація постачання продовольства та медикаментів;

підтримка найуразливіших груп населення;

збереження єдності західних секторів Берліна;

Відданість місту та людям зробила пані Шредер легендою. Берлінці називали її “королевою Луїзою”, а газети світу писали з повагою, що ця тендітна жінка мала стільки доброти й такту, що навіть найзапекліші опоненти були змушені шукати причини не любити її. Кореспонденти “New York Times” підкреслювали, що ніколи раніше німецька жінка не обіймала такої посади, але меркиня Шредер стала “матір’ю Берліна” й символом того, що політика – це служіння людям.

Луїза Шредер у Бундестазі та Європі: голос Берліна для всієї Німеччини

Її щира відданість народу не залишила байдужими навіть західних союзників. У травні 1949 року, наступного дня після завершення блокади міста, коли Конрад Аденауер (Konrad Adenauer), Ернст Ройтер (Ernst Reuter) та інші політики виступали перед ратушею Шенеберга (Rathaus Schöneberg), півмільйона берлінців одностайно вигукували ім’я Луїзи. І це щире вітання відображало не лише вдячність, а й щиру любов до жінки, яка стала символом відродження міста.

Коли Берлін розділився, східна міська рада звільнила весь склад магістрату, а західні сектори обрали свого мера – Ернста Ройтера, який замінив Луїзу Шредер. Вона ж залишилася його заступницею та членкинею сенату до 1951 року. Варто згадати, що з 1949 року ця жінка входила до Бундестагу (Bundestag), а з 1950 року – до Парламентської асамблеї Ради Європи (Parlamentarische Versammlung des Europarates). Пані Шредер неодноразово підкреслювала, що прагне разом із народом створити демократичну державу й пропонувала працювати над цим разом. На її думку, тільки так можна було врятувати Берлін і всю Німеччину. І народ її почув.

Пам’ять про Луїзу Шредер: від материнської відданості до спадку у Берліні

Коли Луїза Шредер померла від хвороби серця у червні 1957 року у Берліні, тисячі людей прийшли попрощатися з жінкою, яка стала справжньою матір’ю для міста. Її поховали на цвинтарі в Альтона-Оттензен (Altona-Ohlsdorf) біля батьків. Ім’я цієї політикині назавжди залишилося у Німеччині: площа у берлінському районі Веддинг (Luise-Schroeder-Platz), муніципальна гімназія Луїзи Шредер (Luise-Schroeder-Municipal Gymnasium) у Мюнхені, конференц-зал аеропорту Гамбурга (Haus Sylt Luise Schroeder) та вулиця в її рідному Гамбурзі (Luise-Schroeder-Straße). А у 1998 році Сенат Берліна заснував почесну медаль імені Луїзи Шредер, якою відзначають діячів за видатні заслуги у галузі соціального забезпечення та гуманітарної діяльності.

Джерела:

Буддійська черниця Айя Кгема – подорож до мудрості та духовного шлях

Dana Oleinikova

12.12.2025

Берлінська історія знає чимало неординарних людей, але Айя Кгема (Ayya Khema) виділяється особливо. Її життя досі вивчають дослідники: ким вона була, які таємниці приховували її подорожі та вибір духовного шляху. Айя не просто стала буддійською черницею – вона створила простір для жінок у буддизмі, організувала першу міжнародну конференцію. А ще заснувала центри у різних країнах і до кінця життя приймала учнів у Будинку Будди (Buddha Haus) у Мюнхені. Ця жінка стала першою повністю висвяченою черницею Тхеравади (Theravāda) за останню тисячу років. Її історія – як маленькі дверцята у великий і несподіваний світ, який вона відкривала для всіх, хто був готовий зазирнути. У ній поєдналися мудрість, відвага та наснажливий приклад життя, який змінює уявлення про духовність і роль жінки в буддизмі. Далі на berlinka.info.

Вітри змін

Справжнє ім’я цієї жінки – Ільзе Куссель (Ilse Kussel), вона народилася у серпні 1923 року у єврейській родині Берліна. Дівчинці виповнилося лише 10 років, коли Гітлер прийшов до влади, що змінило долю сотень тисяч євреїв. Малу встигли вивезти з Німеччини разом з іншими 200 єврейськими дітьми. У 15 років дівчина перебралася до родичів у Шотландію, а у 1941 році на японському вантажному кораблі помандрувала аж до Шанхаю, де на неї вже чекали батьки.

У Шанхаї вона залишалася під час Другої світової війни. Спочатку існування було цілком стерпним, але потім японці помістили усіх західних громадян у концтабір. Там вже в останні дні війни помер батько Ільзе. Коли завершилася війна, дівчині виповнилося 22 роки, вона погодилася вийти заміж за пана Йоганнеса (Johannes), котрий був майже вдвічі старший за неї. Вони перебралися у район Гункоу (Hongkou). У 1947 році у подружжя народилася дочка Ірен, але малятко недовго прожило на світі.

Серед океанів і пустель

Коли Народно-визвольна армія Китаю (Volksbefreiungsarmee Chinas) захопила Шанхай, Ільзе та Йоханнес перебралися до США. Спочатку жили у Сан-Франциско, потім – у Лос-Анджелесі та Сан-Дієго. Там Ільзе народила сина Джеффрі (Jeffrey). Але сімейне життя не могло вгамувати її духовну порожнечу, жінка почала вивчати різноманітні релігійні практики. Чоловік такий вибір не схвалив, тому їм довелося розлучитися. З маленьким сином Ільзе знайшла прихисток на ранчо Ла Пуерта (Rancho La Puerta) – екокурорті у передмісті Текате (Tecate). Там захопилася філософією секти есеїв (Essener).

Згодом познайомилася з паном Гердом, з яким одружилася. Сім’я дотримувалася вегетаріанства, і ця практика залишилася з Ільзе назавжди. Незабаром вони вирушили у подорож світом, відвідали Південну Америку, Нову Зеландію, Австралію та Пакистан, поки нарешті не осіли у Сіднеї. Там Ільзе познайомилася з ченцем Тгеравадіном Кгантіпало (Theravādin Khantipalo), з яким зберегла дружбу на все життя.

В образі Айі

Щоб продовжити вивчати духовні практики, Ільзе поїхала до Сан-Франциско, де опанувала медитацію у місцевому Центрі Дзена (San Francisco Zen Center). Працювала 3 місяці у гірському Центрі Дзена “Тассагара” (Tassajara Zen Mountain Center). Потім невгамовна пані вирушила до Бірми, де три тижні відвідувала уроки медитації Ба Кгіна (Ba Khin).

Далі доля привела Ільзу на Шрі-Ланку, де вона зустрілася з німецьким ченцем Ньянапоніку Тгеру (Nyanaponika Thera), який познайомив її з місцевим майстром Нарада Магатгера (Narada Mahathera). За його підтримки Ільзе пройшла духовне переродження й стала Айєю Кгемою (Ayya Khema). На Шрі-Ланці вона вирішила висвятитися у черниці. У той час жінки могли отримати лише 10-заповідне посвячення (Ten-Precept Ordination), а не повне. Однак Айя свого домоглася, пішла ще далі у духовному розвитку й стала фактично першою повністю висвяченою черницею Тгеравади (Theravāda) за останню тисячу років.

Час, коли ім’я стало обітницею

Ця черниця прагнула не лише особистого духовного вдосконалення. Їй вдалося переконати й інших жінок на Шрі-Ланці пройти повне посвячення, фактично відродивши традицію повного висвячення для черниць Тгеравади (Theravāda Bhikkhunīs). У тому ж 1978 році вона заснувала Ват Будда Дхамма (Wat Buddha Dhamma) – лісовий монастир за традиціями Тгеравади поблизу Сіднея. У Коломбо Айя створила Міжнародний жіночий буддійський центр (Internationales Frauen-Buddhistisches Zentrum) для навчання шрі-ланкійських черниць та “Острів “Черниці Параппудува” (Insel der Nonnen Parappuduwa) – для жінок, які прагнули інтенсивної практики або повного посвячення.

Аббатом запросила бути свого давнього друга Бганте Кгантіпало (Bhante Khantipalo). Це стало для Айї початком нового життя – не лише як черниці, а й як жінки, котра змінила правила гри у світі буддизму. Відчуваючи внутрішню потребу досягти більшого, Кгема вирушила до Таїланду, щоб опанувати тримісячний курс практик Бгікшуні (Bhikkhuni). Там черниці здобували вищий ступінь посвяти. А у 1987 році ця жінка вже заявила про себе як координаторка першої в історії буддизму міжнародної конференції буддійських черниць.

Дхарма у літерах і голосах

Цю конференцію згодом назвали подією, яка змінила світ для тисяч жінок. Результатом спільної роботи стало створення “Сак’ядгіти” (Sakyadhita) – всесвітньої жіночої буддійської організації. Айя Кгема була першою буддійкою, яка у травні 1987 року звернулася до Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку як запрошена лекторка – крок, який чимало європейців вважали неможливим. У цей час Айя активно писала духовні праці англійською та німецькою мовами. Німецька була її рідною, англійську ж вивчила ще підлітком у Шотландії, а згодом удосконалила в Австралії та США.

Перша книга Айї Кгеми “Бути ніким, нікуди не йти” (Niemand sein, nirgendwo hingehen) у 1988 році отримала різдвяну премію пам’яті Гамфріса (Humphries Memorial Christmas Award). Інші її твори теж збирали тисячі прихильників у всьому світі: “Коли летить залізний орел: буддизм для Заходу” (Wenn der eiserne Adler fliegt: Buddhismus für den Westen“), “Хто я?” (Wer bin ich?), “Будь островом” (Sei eine Insel), “Видимий тут і зараз” (Hier und Jetzt sichtbar), “Приходьте та переконайтеся самі: буддійський шлях до щастя” (Komm und sieh selbst: Der buddhistische Weg zum Glück), “Знай, куди ти йдеш” (Wisse, wohin du gehst) .

Більшість цих творів у XXI столітті доступна онлайн, є і повні електронні видання, і цитати Айї Кгеми. Автобіографією цієї черниці “Я віддаю тобі своє життя” (Ich gebe dir mein Leben) читачі завжди захоплювалися як дивовижною пригодницькою історією, сповненою духовних перлин і життєвої мудрості. Медитації та лекції від Айї Кгеми теж доступні на YouTube та інших каналах.

Висвячення, біль і повернення

У 1988 році Айя Кгема отримала висвячення від свого наставника Нарада Магатгера (Narada Mahathera) й стала повноправною Бгікшуні (Bhikkhuni). Церемонія відбулася у новозбудованому храмі Сі-Лай (Si-Lai Temple) у Каліфорнії. Ще через рік черниця повернулася до рідної Німеччини й заснувала у Мюнхені Будинок Будди (Buddha Haus) . А у 1997 році неподалік від нього з’явився ще й монастир Метта Вігару (Metta Vihara).

Але духовне просвітництво не обіцяло легкого шляху. Скоріше – навпаки. Ще у 1983 році жінка почала потерпати від сильного болю, лікарі виявили рак молочної залози. Протягом наступного десятиліття Айя Кгема попри біль продовжувала працювати, навчати й писати. Лише у 1993 році у Німеччині погодилася на операцію з видалення грудей. Черниці тоді виповнилося 70 років, вона ледве не померла під час тривалого відновлення. Однак медики повернули Айю до життя.

Учні Кгеми згадували, що ця жінка дуже спокійно ставилася до смерті. Навіть сама визнавала, що її тіло вичерпало ресурси, тому вже час йти. Однак протрималася аж до листопада 1997 року. Айя Кгема пішла у засвіти у німецькому містечку Ой-Міттельберг (Oy-Mittelberg), де провела останні роки у Будинку Будди. На території закладу цю незвичайну жінку й поховали.

Світло, що не згасає

Проте спадщина буддійської черниці Кгеми продовжила жити. У 2022 році вийшло посмертне видання її книги “Шлях до миру: буддійський посібник із культивування люблячої доброти” (Der Weg zum Frieden: Ein buddhistischer Leitfaden zur Kultivierung von Liebender-Güte). Текст редагувала Лі Брасінгтон (Lee Brasington), яка навчалася в Айї Кгеми протягом 12 років. Вона згадувала, що її вчителька була неймовірною й дуже чіткою у формулюваннях, вміла висловлювати найглибші ідеї так, що навіть новачки їх добре розуміли. Її тексти відрізнялися влучністю, характерною манерою висловлювати думки.

Айя Кгема жила так, як навчала: сміливо, без страху перед смертю, зосереджена на дгармі та передаванні знань іншим. Вона відкрила своїм учням неймовірну кількість тонких нюансів духовних практик, які неможливо передати словами, а тільки через власний приклад. Життя буддійської черниці з монастиря Айї Кгеми залишилося світлом, яке постійно освітлює шлях усім, хто прагне зрозуміти себе та навколишній світ.

Джерела:

Александра Гільдебрандт: 10 дітей і мрія про вічне

Dana Oleinikova

12.12.2025

Александра Гільдебрандт (Alexandra Hildebrandt) – інженерка за освітою, мисткиня за покликанням і громадська діячка за вибором життя. У молоді роки вона працювала над створенням складних технічних приладів, а згодом свідомо звернулася до мистецтва та культурної роботи. Саме живопис привів її до Берліна, де Александра очолила відомий “Музей Берлінської стіни – Будинок біля КПП Чарлі” (Mauer Museum – Haus am Checkpoint Charlie). У цій ролі вона багато років займається збереженням історичної пам’яті та розвитком суспільного діалогу навколо подій XX століття. Далі на berlinka.info.

Широку увагу громадськості Александра Гільдебрандт привернула і з особистих причин. У 66 років вона вдесяте стала мамою, і ця подія набула розголосу далеко за межами Німеччини. На момент народження наймолодшого сина старшій доньці Александри було понад 40 років. Історія її пізнього материнства поєднує життєвий досвід, щоденну відповідальність і глибоко особисте рішення, у якому важливе місце займають внутрішня зібраність, увага до себе та готовність дарувати турботу незалежно від віку.

Сім’я та перші кроки у житті

Александра народилася у лютому 1959 року в київській родині німецького походження, де поєднувалися увага до дисципліни та теплі родинні стосунки. Її батько, Вільгельм Вайсман, працював інженером у галузі авіабудування, а мати Євгенія була дитячою лікаркою. У родині цінували освіту, але ніколи не тиснули на дітей, дозволяючи кожному шукати власні інтереси. Молодша сестра Александри – Марина – згодом також обрала медичну професію, продовживши сімейну традицію.

Дитинство проходило у звичайних для того часу радощах, які формували відчуття спільності й відповідальності:

поїздки до бабусі Соні у село;
ігри з місцевими дітьми;
участь у домашніх справах.

Серед сільських звичаїв особливо запам’яталася проста традиція: за повну склянку зібраних колорадських жуків дітям давали по порції морозива. Такі буденні враження, близькість до природи та живе спілкування поступово виховали спостережливість і чутливість, які згодом проявилися у творчому баченні Александри.

Про те, як Александра відкривала світ

Школяркою Александра захоплювалася малюванням і музикою, співала у хорі. Вона уважно спостерігала навколишнє життя, передавала його у своїх малюнках і створювала маленькі історії через образи. Після школи Александра обрала факультет електроніки, де працювала над приладами для керування ракетами. Робота була цікавою, проте монотонною, і з часом вона повернулася до дитячих захоплень – живопису та співу. Цей вибір відкрив для неї можливості для мистецької кар’єри та поїздок за кордон.

Разом із приємними моментами життя приносило й важкі уроки. Повернення дядька Бориса з ГУЛАГу та його швидка смерть через хвороби, отримані у радянських таборах, залишили глибокий слід у пам’яті Александри. Цей досвід навчив цінувати людську стійкість і підтримку рідних, визначив бажання присвятити життя допомозі людям.

Особливо важливим для її світосприйняття став 1986 рік і Чорнобильська катастрофа. Александра перебувала лише за 50 кілометрів від епіцентру аварії і зазнала впливу радіації, що вимагало подальшого лікування. За її словами, саме ці події зміцнили рішення приділяти час мистецтву, збереженню історичної пам’яті та роботі над важливими суспільними проєктами.

Нова сторінка у житті

Важливим етапом для молодої художниці стала поїздка до Берліна з хоровим київським колективом. Александра взяла з собою понад 120 власних картин, сподіваючись показати їх на виставці та знайти зацікавлених глядачів. Під час поїздки познайомилася з засновником Музею Берлінської стіни Райнером Гільдебрандтом (Rainer Hildebrandt). Він придбав одну з її робіт і зацікавився творчістю молодої художниці.

У 1992 році Александра перебралася до Німеччини, а ще через три роки вони з Райнером одружилися. Попри різницю у 44 роки, їхній шлюб видався гармонійним. Після смерті Райнера у 2004 році Александра взяла на себе керівництво Музеєм Берлінської стіни, перетворивши цю роботу на одну з головних справ свого життя. Вона продовжила проєкти, спрямовані на збереження пам’яті жертв Берлінської стіни, встановлення хрестів біля пропускного пункту Чекпойнт-Чарлі (Checkpoint Charlie) та інші культурні ініціативи, які привертали увагу громадськості.

Життя між роботою та родиною

Творчість і родина завжди були для Александри невіддільними частинами життя. Вона поєднувала щоденну роботу, культурні проєкти та особисті справи, знаходила енергію у кожній зустрічі, прогулянці чи події, які потім передавала людям через мистецтво. Доля звела її з німецьким політиком Даніелем Дорманном (Daniel Dörmann). Спочатку їхні зустрічі були діловими, присвяченими розвитку музею та культурним проєктам, але згодом стосунки стали ближчими. У 2016 році Александра та Даніель офіційно побралися.

Невдовзі після цієї події почався новий етап у її сімейному житті. У Александри вже були діти – Світлана та Артем, а народження у 53 роки близнюків Елізабет і Максиміліана стало початком чергового розділу родинної історії. Згодом на світ з’явилися:

мала Александра;
Леопольд;
Анна;
Марія;
Катаріна.

Кожна дитина народжувалася шляхом кесаревого розтину. Фізичний стан матері дозволяв професору Вольфгангу Генріху (Wolfgang Heinrich) – провідному фахівцю клініки акушерства Берлінського університету Шаріте (Charité – Universitätsmedizin Berlin) – супроводжувати всі вагітності без ускладнень.

Радість великої родини

Старші діти Александри Гільдебрандт – Світлана та Артем – вже мали власних дітей. Світлана відзначила 40-річчя, Артем – 35-річний ювілей, коли на світ з’явився наймолодший братик навесні 2025 року. За словами Александри, велика родина важлива не лише як джерело радості, а й як середовище для виховання, де кожна дитина отримує увагу, турботу та підтримку. Для подружжя Гільдебрандт кожна дитина – подарунок життя, тому народження дітей ніколи не відкладалося “на потім”. Маленький Філіп з’явився на світ здоровим – вага 3 кілограми 550 грамів, зріст 50 сантиметрів – і одразу привернув увагу медичних фахівців. Александра запевняла, що всі вагітності проходили природним шляхом, без штучного запліднення.

Активний спосіб життя допомагав мамі зберігати сили:

щоденні прогулянки;
плавання;
правильне харчування.

Александра продовжувала керувати Музеєм Берлінської стіни та кураторувати творчі проєкти, поєднуючи роботу та материнство. Щоб усім дітям було зручно та комфортно, родина придбала просторий будинок у районі Берлін-Целендорф (Berlin-Zehlendorf). Для кожної дитини облаштували окрему кімнату, а подвір’я стало місцем спільних ігор, прогулянок і відпочинку.

Жити власним ритмом

Особисте життя Александри іноді привертало увагу спільноти й викликало різні оцінки. Одні помічали її енергію та відданість родині, інші цікавилися, чи доречне пізнє материнство. Для самої Александри важливим завжди залишалося не кількість років у паспорті, а фізичне здоров’я, внутрішній стан і здатність дарувати любов і турботу своїм дітям.

Паралельно Александра вела ще й громадську роботу. Її мрією було створити меморіал на честь західних союзників біля пропускного пункту Чекпойнт-Чарлі та облаштувати територію як зелену зону, де відвідувачі могли б знайти час для роздумів про історію та майбутнє. У повсякденності вона поєднувала мистецтво, роботу та турботу про дітей, демонструючи, що активна життєва позиція та щоденна енергія можуть створювати зміни навколо себе. Навіть у маленьких щоденних справах.

Малі радості щодня

Навіть у насиченому ритмі та серед щоденних турбот Александра Гільдебрандт завжди знаходила час на прості, але такі важливі радості – спільні прогулянки з дітьми, обіди всією родиною, творчі вечори вдома. У цих миттєвостях відчувалося тепло, яке помічав кожен гість, що приходив до Гільдебрандтів. Преса ніколи не називала Олександру героїнею, але її справжній подвиг ховався саме у буденному житті великої родини. Не кожна жінка наважиться народити десятеро дітей, особливо у зрілому віці. Щобільше – виховати їх так, щоб вони стали самостійними та відповідальними. Олександра вірила у себе і знала, що зможе, – і вона не помилилася.

Джерела:

“Der Bazar” – історичний та дослідницький погляд на жіночий журнал XIX століття

Dana Oleinikova

12.12.2025

Жіночий журнал “Der Bazar” – одне з перших німецьких видань, яке формувало модні смаки та уявлення про стиль життя у XIX столітті. У сучасному світі виходять тисячі жіночих журналів, таких як “Тіна”, “Донна” чи “Лідія”, але саме “Der Bazar” давав стандарти моди та соціальної естетики у Берліні, Парижі, Лондоні й навіть за океаном. Для дослідників історії моди та культурології це видання є цінним джерелом: воно відображає модний одяг і стиль життя, соціальні ролі та ідеали жіночності, а також взаємозв’язок культури та преси. Далі на berlinka.info.

Важливо звернути увагу на те, які теми моди, етикету та побуту висвітлював журнал, як міжнародне поширення впливало на локальні культурні контексти та які методи ілюстрацій і текстових матеріалів використовувалися для формування стилю та смаку. Детальніше про це можна знайти на сайті.

Як народжувався “Der Bazar”?

“Der Bazar” був не лише добіркою модних картинок і порад. Він допомагав читачкам зорієнтуватися, як сучасно та впевнено виглядати у світі, який швидко змінювався. Назва журналу – “Bazar” (Ярмарок) – відображала концепцію відкритого простору, де сусідували різні інтереси та ідеї. Біля його джерел стояли двоє людей, без яких видання не існувало б. Ідею створення запропонувала Антоні фон Космар (Antonie von Cosmar) – письменниця і\та драматургиня, яка добре знала, чим живуть жінки та що їх цікавить. Видання заснував у 1854 році берлінський видавець Луїс Шефер (Louis Schäfer), який перетворив задум на міжнародний бренд. Завдяки поєднанню креативності та видавничої майстерності “Der Bazar” швидко вийшов за межі Німеччини й став феноменом світової культури моди.

Журнал охоплював 5 основних напрямків, які зробили його універсальним і захопливим:

Мода та одяг – читачки знаходили поради щодо силуетів, стилів і створення власного образу: від крою суконь до аксесуарів.
Побут і облаштування домівки – поради з домашнього комфорту та інтер’єру робили видання корисним і для повсякденності.
Етикет і спосіб життя – журнал навчав, як поводитися на балах, допомагаючи жінкам почуватися впевнено.
Соціальна та культурна освіта – через ці сторінки читачки дізнавалися про роль жінки у суспільстві та вплив культури на стиль життя.
Креативна та культурна ініціатива – поєднання творчого задуму письменниці та видавничої майстерності перетворило видання на культурний феномен свого часу.

Спочатку “Der Bazar” виходив як “Technische Muster-Zeitung für Frauen” (Технічне видання для жінок), де вчили кроїти та шити. Але вже з 1857 року він перетворився на повноцінний ілюстрований журнал. Там формували смак, настрій і стиль життя: поради були практичними, дизайн – елегантним, без зайвої розкоші. Для сучасних студентів і дослідників це справжня лабораторія, котра демонструє, як журналістика моди формувала уявлення про сучасну жінку та її роль у місті.

Від ательє до крамниць: як мода вийшла на вулицю

Кінець ХІХ століття задав моді зовсім інший темп. Крамниці почали пропонували широкий асортимент готового одягу, тому дохід кравчинь помітно знизився. “Der Bazar” уважно фіксував ці зміни. Наприклад, у статті за 1896 рік процес придбання пальта подавався як маленька вистава. Жінці одяг не пасував, однак продавчиня зуміла умовити, вирішальним аргументом стала фраза “таке зараз всі носять”. За цією сценою легко читається нова логіка моди, де вирішальною була не якість, а відчуття належності до найголовніших модниць Берліну.

Паралельно змінювався й візуальний стиль журналу. Розкішні вітальні та декоративні фони поступалися стриманим, майже порожнім просторам. У центрі зображення вже був не антураж, а сама постать жінки: постава, контур сукні, лінія плечей. Дама більше не “розчинялася” в інтер’єрі, а відігравала головну роль у формуванні образу. Ці зміни були маломітними, але саме вони визначили перехід до нового бачення моди, де одяг працював на особистість, а не на декорацію.

Коли мода отримала голос

У другій половині XIX століття жіноча мода вже не була привілеєм тільки салонів та аристократії. Вона увійшла у повсякденне життя всіх міських жінок: сукні стали показником статусу, стилю й навіть характеру. Журнал “Der Bazar” від самого початку приділяв увагу багатому спектру тем, які цікавили сучасну жінку того часу. Попит на “Der Bazar” зростав не лише у Берліні. Його читали у Парижі, Лондоні та за океаном. Через сучасні науковці вважають це видання цінним джерелом ще й для порівняльних досліджень: можна відстежити, як німецький журнал впливав на “Harper’s Bazaar” (Ярмарок Гарпера) у США, “De Gracieuse” (Витончена) у Нідерландах, “Magyar Bazár” (Угорський ярмарок) в Угорщині.

У 1863 році журнал вже виходив значними накладами різними мовами: близько 105 000 примірників німецькою, 50 000 – англійською, 32 000 – французькою та 15 000 – іспанською. Тодішня преса називала “Der Bazar” одним із найпоширеніших жіночих журналів світу, загальний наклад якого сягав понад пів мільйона примірників. Видання створювало спільний візуальний та культурний простір для жінок у різних країнах, поєднуючи їх через мову моди, силуети та уявлення про елегантність. Саме так формувався стриманий, але відчутний космополітичний характер журналу. А його візуальна мова, структура матеріалів і поєднання моди з повсякденним життям стали орієнтиром для інших видань.

Як змінювалася роль жінки у суспільстві через “Der Bazar”?

Журнали на кшталт “Der Bazar” переконували: бути жінкою у XIX столітті – набагато більше турбот, ніж тільки доглядати за домівкою. Сукні та аксесуари стали сигналом статусу, смаку та сучасності. Читачки могли відчути, що їхній вибір одягу та поведінки має значення, і що вони самі стають видимими учасницями міського життя.

Водночас “Der Bazar” доводив, що жіночі справи – це ще й культурна діяльність. У такий спосіб мода та стиль перетворювалися на спосіб взаємодії з суспільством, а журнал взяв роль провідника, який допомагав дамам орієнтуватися у світі нових соціальних норм. Повсякденне життя поступово перепліталося з культурним впливом, а роль жінки розширювалася й ставала помітнішою.

Про те, як “Der Bazar” став архівом зниклого світу

Проте навіть шалена популярність не змогла захистити “Der Bazar”, коли історія різко звернула у темний бік. У 1933 році, коли до влади прийшли нацисти, журнал припинив існування. Після майже 80 років на ринку він зник разом із цілим стилем життя: буржуазною впорядкованістю, балами, корсетами, затишними вітальнями та вірою у стабільний, передбачуваний світ. Це був не просто кінець видання, а й сумне прощання з епохою.

І все ж таки цей журнал не розчинився у часі. У XXI столітті окремі номери все ще можна знайти у приватних колекціях або на онлайн-аукціонах. Опубліковані матеріали знаходять нове життя, вони допомагають при організації:

тематичних вечірок та історичних костюмів – образи з журналу оживають у сучасних балах;
фотосесіях та соціальних мережах – силуети, зачіски та композиції з ілюстрацій можна модернізувати для Instagram або блогів про стиль;
гардеробах із ноткою минулого – поєднання класичних фасонів і сучасних речей для створення унікального образу;
дизайнах та декорах оселі – інтер’єри та цікаві деталі з журналу надихають на облаштування затишних куточків і стильних акцентів у сучасній квартирі;
креативних проєктах та рукоділлі – малюнки з тканинами, візерунками та прикрасами дарують чимало ідей для створення власних аксесуарів.

“Der Bazar” першим зумів довести, що мода – це не лише одяг, а й атмосфера, самовираження й ті важливі дрібнички, які роблять життя жінки яскравішим та цікавішим. Фактично журнал навчив дам орієнтуватися у світі образів задовго до того, як це стало нормою, і зробив моду зрозумілою без зайвих слів.

Джерела:

Жіночий центр “Schokofabrik e.V. ” – простір підтримки та розвитку для жінок

Dana Oleinikova

12.12.2025

У Берліні жіночі організації давно стали не просторами “для зацікавлених”, а місцями, куди приходять за реальної потреби: коли потрібні підтримка, порада й просте людське відчуття, що ти не сама. Саме такі осередки поступово сформувалися у міському середовищі як відповідь на соціальні, особисті та структурні виклики, з якими стикаються жінки у повсякденному житті, незалежно від віку, походження чи життєвих обставин. Далі на berlinka.info.

Серед них – центр “Schokofabrik e.V.” (Шоколадна фабрика) у Берліні, добре відомий тим, хто шукає не гучних заяв, а тихої, послідовної допомоги. Цю організацію не рекламують як символ і не подають як бренд, проте саме там для багатьох учасниць відбулися важливі зміни у житті. “Schokofabrik e.V.” – це історія тривалої щоденної роботи, в якій немає героїзму, проте є щирість, довіра й уважність до реальних жіночих потреб.

Місце, де почалася підтримка

У 1979 році у Західному Берліні з’явився центр, який одразу став частиною великого хвилювання, що тоді охопило міські жіночі ініціативи. “Schokofabrik e.V.” народився у часи, коли жінки активно шукали власні простори – місця, де можна було б відверто говорити про життя, труднощі, права та мрії. Будівля колишньої шоколадної фабрики стала не лише прихистком, а й символом перетворення промислового приміщення на простір зустрічей, взаємної підтримки та розвитку. Саме від цього підприємства організаторки взяли назву центру, який згодом почали лагідно називати “Schokofabrik” або просто “Schoko”.

Назва може здаватися незвичною, проте для учасниць вона асоціюється з теплом, домашнім затишком і навіть уявним ароматом шоколаду, що підсилює відчуття безпеки. Поступово організація перетворилася не лише на місце допомоги, а й на простір розвитку, де:

проводили регулярні зустрічі та відкриті розмови;
організовували лекції й навчальні семінари;
облаштовували майстерні для обміну досвідом і знаннями;
впроваджували мовні курси та творчі проєкти.

Всі ці ініціативи формували відчуття спільноти й давали можливість не лише здобути нові навички та корисні знання, а й поступово повірити у власні сили та право на самореалізацію. З перших днів існування “Schokofabrik” мав дуже просту й водночас принципову мету – стати осередком, куди жінка може прийти без страху та потреби виправдовуватися. Організаторки прагнули створити простір, у якому дозволено говорити про своє життя без прикрас і масок. У центрі не зважали на вік, походження чи соціальний статус, головною завжди залишалася особистість та її досвід.

Безпека як щоденна практика

Історія жіночих центрів у Берліні почалася у непростий час – після подій 1989 року, коли Східна Німеччина переживала великі соціальні й політичні зміни. Багато німкень тоді вперше відчули, що хочуть не лише спостерігати за тим, як змінюється світ, а й активно у ньому діяти. Так з’явилися незалежні жіночі центри – місця, де можна було говорити вголос, ставити запитання, просити про допомогу та шукати власний шлях. Жінки, які їх створювали, самі ще вчилися, але намагалися підтримувати тих, кому було найважче.

У 2020-х роках у Німеччині налічується чимало таких організацій, серед яких Міжкультурний жіночий центр “S.U.S.I.” (Interkulturelles Frauenzentrum S.U.S.I.), жіночий центр “Ерфурта” (FrauenZentrum Erfurt), жіночий центр “Фріда” (Frida Frauenzentrum) та десятки інших. У цьому колі “Schokofabrik” посідає гідне місце. Ці осередки – не формальні установи, а живі простори спілкування та розв’язання нагальних проблем. Центри намагаються зробити допомогу максимально доступною, щоб підтримати всіх, хто цього потребує, оформити необхідні документи, знайти роботу, допомогти у вихованні дітей або захистити від насилля.

Спільнота, яка підтримує

Попри те, що життя навколо змінювалося, місія “Schokofabrik e.V.” залишалася такою ж, як і за часів заснування. Центр дотримується принципів рівності, недискримінації, феміністичних цінностей і солідарності між жінками. Там не люблять гучних слів про “місію”, але у щоденній роботі всі ці принципи дуже добре відчуваються. Особливу увагу організація приділяє підтримці мігранток і біженок – тих, хто опинився у новій країні, не завжди знаючи мову, правила чи власні можливості.

У “Schokofabrik e.V.” допомагають:

порадами та консультаціями;
допомогою з перекладом документів;
теплою підтримкою у складні моменти;
заохоченням до участі у спільних ініціативах, обміну досвідом та навчання інших;
культурною та освітньою активністю, включно з майстер-класами з рукоділля та мистецтва, лекціями про права жінок та семінарами з інтеграції для мігранток.

Кожна учасниця відчуває, що її голос має значення, і що простір центру допомагає не лише вирішувати нагальні питання, а й відкривати нові можливості для розвитку.

Тиша, яка болить

Нереалізоване бажання мати дитину – одна з тем, які часто замовчують, але які продовжують боліти. Для багатьох жінок це не лише розчарування, а й глибоке відчуття втрати, що роками живе у душі разом із соромом, провиною та самотністю. Суспільство не завжди залишає місце для особистих емоцій. Навпаки, успіх часто вимірюється родиною та дітьми. Тому тим, хто не вписується у цей образ, особливо важко. Така тема потребує не осуду чи порад, а обережного, уважного простору, де можна говорити й не виправдовуватися.

У “Schokofabrik” створили спеціальну групу підтримки для тих, хто переживає нереалізоване материнство. Там жінки не залишаються наодинці зі своїм болем, можуть ділитися тим, що довго носили у собі, слухати інших і відчувати, що їхній досвід має право на існування. Робота у групі допомагає не лише проживати особисту втрату, а й поступово змінювати ставлення до тиску суспільних догм про сім’ю, успіх і роль жінки. Саме у такій делікатній підтримці особливо відчувається справжня цінність центру – бути поруч там, де болить найсильніше.

Для тих, кого часто не чують

Ще “Schoko” став важливим простором зустрічей і спілкування для FLINTA* – лесбійок, інтерсексуальних, небінарних, трансгендерних та гендерно різних жінок будь-якого віку, походження й сексуальної орієнтації. Така підтримка особливо цінна для тих, хто у повсякденному житті часто стикається з нерозумінням, ізоляцією або системними обмеженнями.

Команда центру багато говорить, слухає, навчається та уважно придивляється до того, як зробити свої програми дійсно відкритими й доступними для всіх, хто потерпає від патріархального насильства, дискримінації, сексизму та расизму. Важливо, що увага до кожної учасниці не обмежується загальними принципами, а проявляється у щоденній турботі.

Підтримка, яка має значення

Фінансування “Schokofabrik e.V.” лише частково забезпечується державою, тому значну роль відіграють спонсорська підтримка та пожертви від людей, які хочуть бачити цей простір живим і відкритим. Навіть кілька євро на місяць допомагають зберегти кімнати для майстер-класів, обладнання для лекцій, місця для зустрічей і тихі куточки, де можна знайти пораду або просто поговорити. Саме завдяки цьому щоденному внеску реальних людей центр тримається не лише на паперових структурах, а й на живій участі й солідарності.

У “Schokofabrik” важливо, щоб завжди був простір для розвитку, навчання й творчості. Там можна:

брати участь у спільних проєктах, лекціях і майстер-класах;
відчути себе частиною спільноти, де кожен голос є цінним.

За десятиліття діяльності центр “Schokofabrik” змінювався разом із Берліном: наповнювався новими людьми, ідеями та сенсами. Але головне залишилося незмінним – місце, куди приходять за підтримкою, порадою та ресурсами у складні моменти життя. Кожна жінка там може відчути, що її історія має значення, а спільнота дбає не лише про потреби сьогодення, а й про те, щоб кожен міг знайти у центрі своє місце й сили для власного розвитку.

Джерела:

Скандали, лекції та революційні ідеї феміністки Мінни Кауер

Dana Oleinikova

12.12.2025

Чимало діячок у різні епохи залишили свій слід у Кракові, серед них були не лише мисткині чи меценатки, а й ті, хто боровся за нове місце жінки у світі. У цьому широкому європейському русі поруч з іменами Гелени Ланге (Helene Lange) та Франциски Тібурціус (Franziska Tiburtius) стоїть і постать феміністки Мінни Кауер (Minna Cauer) – однієї з найрадикальніших і найпослідовніших діячок жіночого руху у Німеччині. Разом ці політикині працювали над створенням жіночої середньої школи “Realkurse” у Берліні, що допомогло німкеням отримати середню та вищу освіту. Далі на berlinka.

Дівчина, яка мріяла змінити світ

Мінна народилася у листопаді 1841 року у Фраєнштайні (Freienstein) у родині пастора Александра Шелле (Alexander Schelle) та Юліани Вольфшмідт (Juliane Wolfsschmidt). Це була типова на той час велика сім’я, де дисципліну, працю та освіту вважали важливими цінностями. З дитинства Мінна прагнула стати вчителькою, однак сімейні обставини тривалий час не давали здійснити мрію. Дівчина вийшла заміж, але так склалося, що чоловік, доктор Август Латцель (August Latzel), а згодом і син майже один за одним пішли у засвіти. Після цих втрат жінка була змушена будувати власне життя з початку.

Саме тоді Мінна Кауер вдалася до кардинальних змін. У 1867 році склала іспит на вчительську освіту, а отримавши диплом, майже рік працювала приватною репетиторкою у Парижі. З 1869 року почала викладати у жіночій школі у Гаммі (Hamm). Там познайомилася зі своїм другим чоловіком – майбутнім столичним шкільним інспектором Едуардом Кауером (Eduard Cauer). Вони перебралися до Берліна, де молода педагогиня вперше потрапила до кола ліберальних політиків і представниць буржуазного жіночого руху.

Шлях до рівності

Саме тоді остаточно сформувалися погляди та переконання пані Кауер, що жінки мають боротися за свої права відкрито й наполегливо. І коли після смерті чоловіка у 1881 році Мінна була змушена перебратися до Дрездена, то не полишила громадську роботу. Вона захопилася науковим вивченням історії жінок. У 1883 та 1884 роках її публікації почали з’являтися у відомій газеті “Vossische Zeitung”. Згодом діячка повернулася до Берліна, де стала викладати історію в школі-інтернаті для американських дівчат (Pensionat für Amerikanerinnen).

У 1888 році Мінна Кауер разом з іншими активістками столиці заснувала Асоціацію добробуту жінок (Verein für Frauenwohl). Саме ця організація стала рупором радикального крила буржуазного жіночого руху. У 1889 році Кауер взяла участь у створенні Асоціації комерційної допомоги жінкам-працівницям (Verein für weibliche Handlungsgehilfen). У 1896 році Мінна вже виступала на Міжнародному конгресі жіночої праці та жіночих ініціатив (Internationaler Kongress für Frauenarbeit und Frauenbestrebungen), який відбувся у Берліні.

Радикальний рух із серцем

У 1899 році зусиллями Кауер та її однодумців сформувалася Федерація прогресивних жіночих асоціацій (Verband fortschrittlicher Frauenvereine). Вона стала конкуренткою Федерації німецьких жіночих асоціацій (Bund Deutscher Frauenvereine), а Мінна Кауер очолила новостворене об’єднання. До нього увійшли клуби, які вважали політику конкурентів надто обережною. Адже поміркований жіночий рух робив ставку на петиції та підтримку ліберальних кіл, намагаючись поступово покращити становище жінок у різних сферах суспільного життя.

Натомість радикальні активістки, до яких належала Кауер, діяли жорсткіше:

відкрито вимагали виборчого права для жінок;
критикували відсутність рівності у проєкті нового Цивільного кодексу (Bürgerliches Gesetzbuch);
виступали проти сексуальних домагань і насильства, закону про аборти, проституції й торгівлі жінками.

Ці діячки фактично розбурхали Берлін обговоренням теми становища домашніх служниць та працівниць. Під час Першої світової війни Мінна Кауер швидко зайняла пацифістську позицію. А у 1918 році вступила до Німецької демократичної партії (Deutsche Demokratische Partei), щоб продовжити боротьбу безпосередньо у політиці.

Лекції, які запалювали

Мінну Кауер називали справжнім магнітом для людей. Вона захоплювала слухачів своїми промовами, була енергійною ведучою з тонким почуттям гумору, майже ніколи не користувалася заздалегідь заготовленими промовами. Бо й без того слова лилися легко та переконливо, ясність думок змушувала присутніх уважно слухати. Її давня колега Ельза Людерс (Else Luders) порівнювала Мінну під час лекцій із відомою акторкою Елеонорою Дузе за жваву міміку та граціозні рухи. А кельнський журналіст називав цю жінку жрицею й пророчицею.

Кауер невтомно подорожувала з лекціями Німеччиною, їздила також до Великобританії, Бельгії, Данії, Швеції, Італії. Виступала на конференціях соціал-демократичної партії Німеччини (Sozialdemokratische Partei Deutschlands). Політикиня дуже цінувала живе спілкування. Навіть погодилася у 1912 році представити молодіжній групі Асоціації добробуту жінок (Verein für Frauenwohl) соціал-демократку Клару Цеткін. Після чого відзначала, що це допомогло їй зануритися у світ ідей цієї жінки й навіть викликало бажання вивчати науковий соціалізм. На думку Мінни, це дало б необхідну ясність її світобаченню.

Журнал та книги, які не мовчали

Кауер була не лише ораторкою, а й активною журналісткою. У 1895 році вона заснувала журнал “Die Frauenbewegung” (Жіночий рух), який залишався рупором радикального буржуазного жіночого руху до 1919 року. За час існування видання вона написала близько 400 статей, редакційних колонок, рецензій та звітів. Підхід Кауер радикально відрізнявся від інших жіночих видань, які вона не раз критикувала. Мінна зазначала, що хоча невелике покращення у становищі жінок є, майже не йдеться про формування нового погляду на життя.

Головні книги Кауер:

“Жінки у Сполучених Штатах Північної Америки” (Frauen in den Vereinigten Staaten von Nordamerika) у 1893 році – показувала активність американських жінок і їхнє прагнення працювати «на благо всього», тоді як німецькі жінки блаженно мріяли біля ніг Гете та Шиллера.
“Жінка у XIX столітті” (Die Frau im 19. Jahrhundert) в 1898 році – аналізувала зв’язки обмежених прав жінок і їхнього виховання.
Пам’ятне видання до 25-ї річниці Берлінської асоціації «Frauenwohl» (Жіночий добробут) в 1913 році.

Писати пані Кауер не припиняла й у похилому віці, всі її матеріали ніколи не втрачали актуальності та гостроти.

Харизма, яка з’єднувала та розділяла

Коли у 1919 році жінки отримали право голосу, Кауер написала, що вважає своє завдання у жіночому русі виконаним. Але й не приховувала свого розчарування з приводу того, що німкені прагнуть жити лише у малому масштабі. А цього недостатньо, щоб вибороти своє місце під сонцем. Цікаво, що пані Мінна ніколи не писала мемуарів. Своє рішення пояснювала тим, що якби прагнула зобразити все відкрито, правдиво та чесно, то отримала б образ жінки у вічному пошуку, яка будувала ідеали для себе, друзів та батьківщини, але “все це раптом зруйнувалося”.

Мінна Кауер пішла у засвіти у серпні 1922 року, була похована на цвинтарі Святого Матвія (Matthäus-Friedhof) у Берлін-Шенеберзі (Berlin-Schöneberg). Ті, хто знав пані Кауер, завжди відзначали її найсильніший політичний розум, освіченість у літературі та політиці. Про це йшлося у численних некрологах та промовах. А з 1952 року її місце поховання було визнане почесною могилою землі Берлін (Ehrengrab des Landes Berlin). У Берліні вулиця Мінни Кауер розташована у районі Моабіт (Moabit), є такі й в Ахімі (Achim) та Ендінген-ам-Кайзерштуль (Endingen am Kaiserstuhl). Кільце Мінни Кауер зробили й мешканці міста Лофельден (Lohfelden).

Жінки, права, історія

Сучасні дослідження підтверджують, наскільки велике значення мала діяльність Мінни Кауер. Цю діячку та її колег часто називають інтелектуалками та ідеалістками, які не завжди мали чітку систему, але завжди діяли від серця. Саме Кауер стала однією з головних лідерок, які створили та мобілізували не лише Асоціацію добробуту жінок (Verein für Frauenwohl), а й увесь радикальний рух за права жінок у Німеччині. Вплив Мінни Кауер відчувається й у XXI столітті, саме її боротьба за права і рівність жінок продовжує надихати сучасні феміністичні рухи та освітні жіночі проєкти.

Джерела:

12 3...8 Page 1 of 8