Кете Кольвіц справедливо називають художницею соціального протесту. Графік не просто творила, а промовляла своїми картинами до світу. Переживши чимало горя і втрат, вона виступала проти війни, а ще захищала жертв соціальної несправедливості й різко засуджувала навіть найменші прояви нелюдяності. Попри реалізм ранніх робіт, її мистецтво тісно пов’язане з експресіонізмом. Кольвіц була першою жінкою, яку обрали до Прусської академії мистецтв, а ще якій присвоїли статус почесного професора. Докладніше про життя захисниці тих, хто не мав права голосу, читайте далі на berlinka.info.
Талант помітив батько
Кете Кольвіц (уроджена Шмідт) народилася 8 липня 1867 року в прусському місті Кенігсберзі (теперішній російський Калінінград). Вона зростала в середньостатистичній родині. Батько, Карл Шмідт, був радикальним соціал-демократом, який працював муляром і будівельником. Мати, Катерина Шмідт, була донькою Юліуса Руппа – лютеранського пастора, який заснував незалежну конгрегацію. Художні здібності Кете помітив її батько, завдяки якому вона почала вивчати живопис. Він організовував для доньки уроки малювання та копіювання гіпсових зліпків, коли їй було лише 12 років. Через 4 роки вона почала працювати над реалістичними темами, малюючи робітників, моряків і селян, яких бачила в кабінетах свого батька.
Перші уроки мистецтва Кете отримала в Кенігсберзі під керівництвом художника Густава Науйока та гравера на міді Рудольфа Мауера. Після подорожі до швейцарської високогірної долини Енгадін Кольвіц вступила до Berliner Künstlerinnenschule (Берлінської академії для жінок-художниць), аби вивчати портретний живопис. Її наставником був швейцарський художник, графік та скульптор Карл Штауффер-Берн.
Після повернення до Кенігсберга художниця брала уроки в живописця Еміля Нейде, який творив картини за історичними сюжетами, а ще портрети. Нейде оформив аудиторію Кенігсберзького університету та актові зали кількох гімназій в тому ж Кенігсберзі й Інстербурзі, де написав картини на міфологічні теми та створив фрески про історичні події Пруссії. У 1890 році Кольвіц присвятила себе графічному мистецтву, зокрема створенню офортів, літографії, ксилографії та рисунків.
Крім того, художниця навчалася в Академії для жінок-художниць у Мюнхені, де познайомилася з малюванням оголеного тіла з живої моделі. У Мюнхені художниця застала пік популярності натуралістичного пленерного живопису із зображеннями повсякденного життя простих людей. Вона також зацікавилася натуралістичною літературою та питанням прав жінок у цих творах.
До слова, вважається, що Кольвіц страждала від тривожності в дитинстві через смерть її братів і сестер, особливо ранню смерть її молодшого брата Бенджаміна. На думку деяких дослідників, вона хворіла на синдром Аліси в країні чудес (також відомий як синдром Тодда, або дисметропсія). Це рідкісний стан, що характеризується епізодичним спотворенням зорового сприйняття розмірів власного тіла та/або предметів навколишнього світу.
Зображувала життя бідних
У 1891 році Кете вийшла заміж за лікаря Карла Кольвіца. Подружжя переїхало до Берліна. Карл був шкільним другом брата Кете – Конрада. У 1913 році він заснував Sozialdemokratischer Ärzteverein (Соціал-демократичну асоціацію лікарів), а в 1919-му став членом ради Соціал-демократичної партії (СДПН) у Берліні. Згодом Кольвіц відкрив клініку в робітничому районі Берліна. Кете, часта гостя закладу, на власні очі бачила жалюгідні умови життя міської бідноти. Це надихнуло художницю на дві серії гравюр, у яких вона зобразила тяжке становище знедолених людей.
У період між народженням своїх синів – Ганса в 1892-му та Пітера в 1896 році – Кольвіц побачила виставу «Ткачі» Ґергарта Гауптмана. Вона спричинила великий суспільний резонанс не лише в Німеччині, а й інших країнах Європи. Події розгортаються в Сілезії під час економічної та соціальної напруженості 1844 року. Вистава драматизує гноблення сілезьких ткачів та їхнє невдале повстання. Тоді натхненна Кольвіц зосередилася на роботах на тему робітничої несправедливості. Ці роботи показували нещастя, надію, мужність і, зрештою, загибель робітників. У 1898 році Кете здійснила мистецький прорив на берлінській виставці Große Berliner Kunstausstellung через цикл своїх робіт Ein Weberaufstand, що, власне, зображували ткачів. Член журі Макс Ліберман виступив із пропозицією висунути Кольвіц як кандидатку на медаль. А втім, кайзер Вільгельм II з обуренням відхилив цю пропозицію.
Зобразила художниця і жорстоку німецьку селянську війну – революцію, що тривала в Південній Німеччині на початку Реформації. У 1524–1526 роках селяни-раби виступали зі зброєю в руках проти феодалів і церкви. Кольвіц зобразила робітничий клас так, як його не міг побачити ніхто інший. Вона вкотре виступила на захист пригнобленого суспільного прошарку.
Драматизм – провідна риса творчості
У 1914 році Кольвіц втратила молодшого сина через бойові дії. Своє горе вона передала через творчість. Німкеня створила цикл гравюр, присвячених темі материнської любові. У роботах можна побачити матір, яка захищає своїх дітей, і матір із мертвою дитиною на руках. У 1924–1932 роках Кольвіц працювала над гранітним пам’ятником для сина, на якому зобразила себе та чоловіка в скорботі.
У 1917 році почалася російська революція, яка через рік переросла в громадянську війну та зрештою докорінно змінила державний лад у країні. Спочатку Кольвіц мала ще деякі надії на режим, але згодом розчарувалася в радянському комунізмі. У роки Веймарської республіки (1919–1933) вона стала першою жінкою-членом Прусської академії мистецтв. У цей час художниця продовжувала займатися мистецтвом, зосереджуючись на соціальних тематиках. Через захоплення нацистами влади в 1933 році вона була змушена залишити академію. Драматизм пережитих подій німкеня знову продемонструвала в мистецтві – у серії літографій Tod («Смерть»).
У цих роботах художниця зобразила найуразливіших членів суспільства – злиденних жінок і дітей. На картинах, вільних від будь-яких маркерів часу чи місця, показаний прихід смерті. Іноді це трапляється жорстоко, як у Tod greift in eine Kinderschar («Смерть хапає групу дітей»), а іноді – доволі очікувано. У фінальній картині – Ruf des Todes («Поклик смерті») – зображена безвихідь. Втративши будь-яку надію, залишається лише простягнути руку смерті. Загалом, смерть була однією з найпоширеніших тем у творчості Кете. Вона обрала літографію, свою улюблену техніку, для створення емоційно потужних творів. Літографією, до слова, називається спосіб перенесення фарби під тиском із плоскої друкарської форми на папір.
Останні роки
У 1940 році Кольвіц знову застало горе – хвороба забрала її чоловіка. Ще через два роки жінка втратила внука, який загинув на війні. У 1943 році будинок і художня студія Кете стали об’єктами бомбардувань. А вже 22 квітня 1945 року, за кілька днів до закінчення Другої світової війни, видатна художниця померла поблизу Дрездена. У 1985 році в німецькому місті Кельні був відкритий музей, присвячений творчості Кольвіц, а через рік ще один такий мистецький простір відчинив двері у Берліні.