Вона була не просто майстринею графіки – Кете Кольвіц (Käthe Kollwitz) увійшла в історію як художниця, що дала обличчя людському стражданню. Блискуча граверка, прониклива художниця, геніальна скульпторка, перша жінка, яка стала почесною професоркою Берлінської академії мистецтв. За свою творчу кар’єру вона створила сотні офортів, літографій, ксилографій і кілька тисяч глибоко емоційних малюнків. Її пластика теж не виняток: скульптури Кольвіц належать до найвищих досягнень німецького модерну. Далі на berlinka.info.
У Берліні її пам’ятають не лише у музеях. Вулиця у районі Пренцлауер-Берг, де у 1891 році Кете жила разом із чоловіком, лікарем Карлом Кольвіцом, має її ім’я – Kollwitzstraße. Поблизу площа Кольвіцплац (Kollwitzplatz), на якій у 1950 році було встановлено скульптурний меморіал на її честь. Щосуботи тут працює ринок – популярне місце і для берлінців, і для туристів, що не минають нагоди зупинитися біля образу великої художниці.
Сила образу
Народилася Кете 8 липня 1867 року у Кенігсберзі у родині Карла та Катарини Шмідт, була п’ятою дитиною у сім’ї. Талант доньки першим розгледів батько, завдяки якому вона й отримала перші уроки малювання. Спочатку вчилася у художника Густава Науйока (Gustav Naujok), згодом у гравера Рудольфа Мауера (Rudolf Mauer). Захоплення живописом привело дівчину до Мюнхена, де вона зворушено споглядала полотна Рубенса у Старій Пінакотеці. Освіту продовжила у Берлінській академії мистецтв у класі живопису під керівництвом швейцарця Карла Штауффер-Берна.
Вогонь, що не зламав мисткиню
У 1885 році Кете вступила до Дамської академії при Асоціації жінок-художниць у Берліні. Навчання продовжила у Кенігсберзі, а згодом – у Мюнхенській вищій школі мистецтв. Ще студенткою звернулася до графіки як до засобу розповідати про життя простих людей. Саме тоді познайомилася з молодим лікарем Карлом Кольвіцом, вони побралися у 1891 році. Молода подружня пара оселилася на берлінській околиці, де Карл працював у лікарні для незаможних. Кете тоді занурилася у мистецтво, її перші гравюри на соціальну тематику різали правду по живому. У 1898 році Кольвіц заявила про себе серією офортів “Повстання ткачів”, яка викликала фурор на Берлінській художній виставці. Попри схвальні відгуки, кайзер Вільгельм ІІ особисто заборонив вручати заслужену медаль, бо правда про злиденне життя робітників здалася йому занадто радикальною. Проте ця подія тільки зміцнила репутацію Кольвіц, того ж року вона отримала пропозицію очолити майстер-клас із графіки у Дамській академії.
Мати зі сталевим серцем
У 1910 році Кете Кольвіц створила свою першу скульптуру, але справжня слава прийшла до неї через гравюри. Новий цикл “Селянська війна”, створений із натхнення історичним повстанням німецьких селян XVI століття, був визнаний у Європі проривом у соціально-критичному мистецтві. Саме за цю серію гравюр Кольвіц отримала головну премію “Villa Romana Prize”, започатковану видатним художником Максом Клінгером, і стала першою жінкою, яка її здобула. Водночас Кете обрали членкою Німецької асоціації художників і Берлінського сецесіону – впливових мистецьких об’єднань того часу.
Але 1914 рік розчахнув у її житті бездонну прірву: обидва сини пішли добровольцями на фронт, і вже в першому бою загинув молодший Петер. Цей удар зламав серце матері й назавжди змінив її творчість. Відтоді тема війни у мистецтві Кете звучала з позиції не героя, а втрати, болю та безповоротності. Ця жінка залишалася безкомпромісною пацифісткою, хоча й не належала до ніяких партій. Проте її симпатії були на боці соціалістів, художниця не приховувала своєї ворожості до нацизму. До середини 1930-х років її мистецтво визнавали, кар’єра розвивалася, Кете мала авторитет, учнів, визнання. Але потім все змінилося.
Жінка, що говорила мовою скорботи
Коли Гітлер прийшов до влади, перша жінка-професорка Прусської академії мистецтв була змушена звільнитися. Нацисти заборонили їй виставлятися, ім’я Кольвіц поступово витіснили з кола митців. Попри заклики друзів з-за кордону, художниця відмовилася емігрувати. У 1940 році помер її чоловік Карл, з яким вони прожили майже півстоліття в любові та взаємоповазі. Ще через 3 роки після цього Кольвіц перебралася з охопленого війною Берліна до Моріцбурга за запрошенням герцога Саксонії Ернста Генріха. Потім на фронті загинув її онук, син Петера, і друга втрата випалила душу. Кете Кольвіц пішла з життя у квітні 1945 року, її поховали на Фрідріхсфельдському цвинтарі у Берліні. Могила цієї мужньої талановитої жінки стала символом пам’яті не лише про художницю, а й про всіх матерів, які втратили своїх дітей на війні.
Творчість, що промовляє крізь біль
Кольвіц була переконана: мистецтво має силу змінювати суспільство. Ще на початку 1890-х років вона остаточно відмовилася від живопису, обравши графіку через її здатність до масового розповсюдження. Дешевий друк давав можливість поширювати витвори серед простих людей. Гравюри, літографії, ксилографії Кете дослідники називали іконами свого часу. Її моделями були звичайні чоловіки, вдови, діти, яких художниця зображувала з ніжністю та гідністю, навіть тоді, коли ті перебували на межі виживання. У своїй роботі Кольвіц шукала не естетичної досконалості, а правди. І знайшла її.
Мистецтво Кете Кольвіц – не лише творчість, а візуальна хроніка людського болю та спротиву. У сюжетах Селянської війни XVI століття жінка виводила на перший план не перемоги чи поразки, а безіменне людське страждання. Її гравюри – це історія не у фактах, а у виразах облич, згорблених постатях та зболених очах. Після загибелі Петера образ матері, що втратила дитину, став наскрізним мотивом у подальшій творчості художниці. Протягом багатьох років Кете виношувала задум скульптурної композиції, яка втілилася у двох похилих фігурах. Ці “Скорботні батьки” – не лише пам’ятник власному синові, а й молитва за всіх, кого зламала війна.
Пам’ять у бронзі та папері
В останні роки творчості майстриня працювала з бронзою й каменем, скульптура стала для неї новим способом мовчазного крику, в якому лунали ті ж самі теми, що й в графічних аркушах: біль, втрата, нескорена гідність. Навіть свій особистий біль втрати вона перелила в скульптуру – образ матері, що тримає на руках мертвого сина. Вона не кричить, не обурюється, не звинувачує – лише обіймає. Цей кам’яний жест безмовного розпачу став іконою всієї антивоєнної культури XX століття. У ньому – не лише пам’ять про загиблого Петера, але й про всіх дітей, чиї життя принесли у жертву чужим ідеологіям.
Однак доля була немилосердною і до самої художниці, і до її спадщини. У 1943 році, під час одного з руйнівних авіанальотів на Берлін, значна частина архіву Кольвіц – праці, ескізи, особисті речі – згоріла у вогні війни, проти якої вона все життя протестувала у своїй творчості. Та пам’ять про Кете пережила навіть вогонь. У 1993 році у будівлі Нойє Вахе у Берліні з’явився разючий меморіал: збільшена копія її скульптури “Мати із загиблим сином”. Автором репліки став скульптор Гаральд Гакке, а ініціатором – тодішній федеральний канцлер Гельмут Коль. Ця скульптура – символ не лише скорботи, а й каяття, про що нагадує містянам лаконічний і промовистий напис на гранітній плиті – “Жертвам війни й тиранії”.
Голос мистецтва проти війни
Кете Кольвіц була не лише однією з найвидатніших художниць Німеччини, а й голосом епохи. Її мистецтво – це монументальне “ніколи знову”, викарбуване у бронзі, на камені та папері. Талановита художниця не лише залишила слід в історії світового мистецтва, а й вкарбувала себе у совісті людства. Про що постійно нагадують сучасним берлінцям вулиця та площа імені Кете Кольвіц у столиці Німеччини.
Джерела: