Якою б складною не була історія берлінської моди, її успіх базувався на простій концепції: прет-а-порте. Готові до носіння предмети одягу, зшиті за заданими моделями у великих кількостях і стандартизованих розмірів, одяг «не звичайний», опис якого належить одному з перших виробників Валентину Мангеймеру. Він відкрив свій магазин на Hausvogteiplatz у 1836 році, став «Берлінським королем пальто» і із часом експортував його до Нью-Йорка. Більш докладно про історію берлінської моди, початку XX століття читайте на berlinka.info.

Німецька промислова працьовитість

Причина, з якої перші виробники одягу в Берліні, як Мангеймер, так і інші, такі, як Герман Герсон і Натан Ізраель, були євреями досить проста. Після так званого Указу про звільнення 1812 року, євреям було дозволено реєструвати власний бізнес саме для торгівлі текстилем. Та до цього вони вже торгували старим одягом, і набули багато знань про тканини та техніку крою. А, як підприємці, вони лише розробляли дизайни та передавали виробництво аутсорсингу. Проміжні майстри робили крій, потім до роботи бралися так звані «домашні» швачки, які дуже часто, шили на своїх власних швейних машинах.

Результат такого підходу до справи: на піку свого розвитку в приблизно 800 компаніях працювало до 150 000 людей. Як із гордістю оголосив журнал «Confectionair» у 1900 році, ці робітники та робітниці «понесли репутацію німецької праці та німецької промислової працьовитості в найвіддаленіші країни світу». Модний бізнес став третім за величиною сектором економіки Берліна після машинобудування та електротехнічної промисловості.

Усе для жінки-покупця

Із самого початку берлінський ринок одягу зосереджувався на покупцях-жінках, що не було само собою зрозумілим у той час, коли імпортована до Німеччини чоловіча мода, за принципом готового одягу, уже давно була доступна в Англії та США. Але жінки досі віддавали перевагу імпорту. Замовляли дорогі окремі вироби в Парижі або виготовляли їх самі.

Чуттєве до жіночих потреб виробництво миттєво відреагувало, коли на початку XX століття на сцені з’явився новий тип жінки, особливо зі зростанням Берліна, як мегаполісу білих комірців. Це була неодружена, бездітна, що мала власний дохід, зацікавлена в споживацтві та любителька відпочити, жінка. Але була й альтернатива тим жінкам, які шили для себе костюми й танцювальні сукні — це домашні швачки. Вони не отримували соціальних виплат. Таким був практичний побічний ефект роботи вдома.

Вони наймали власних дітей, щоб ті їм допомагали. Коротко кажучи — вони працювали в таких же експлуатаційних умовах, як сьогодні швачки на текстильних фабриках Бангладеш. І вони були такими ж непомітними для споживачів.

«Берлінський шик?»

Берлінська індустрія моди не будувала заводів, як «AEG» і «Siemens», вона просто демонструвала кінцевий продукт. Який розкішно розміщувався у вітринах і залах найбільших у Європі універмагів «Ісраель» і «Герцог», на міських сценах, де на модних показах під виглядом ревю з’являлися зірки того часу. Від Грети Гарбо до Марлен Дітріх, як амбасадорок брендів своїх улюблених компаній одягу. Їх стиль охоче копіювали берлінки. Прудкі, підтягнуті міські дівчата з ненаситно роззявленими ротами, вони ходили такі милі та красиві у своєму одязі.

Дарма що мода пов’язувала себе з іншими дисциплінами міської культури, їй не вдалося відірватися від Парижа, як джерела впливу, що визначав стиль. Те, що у 1920-х роках утвердилося як «берлінський шик», насправді було нічим іншим, як комерційним берлінським перекладом паризького кутюр. Берлінські модники регулярно їздили до Парижа, щоб відвідати покази. Асоціація німецької індустрії моди, заснована в 1918 році, не зробила нічого, щоб змінити це. Хоч вона й запровадила Берлінський тиждень моди, який проходив двічі на рік.